Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

уваги, не відповідала його темпераментові. Він потребував швидкої реакції на свої думки, бо саме вона була підставою для його діялектичного мислення. Він мусів відразу реагувати, писемно чи усно, на цікаві інтелектуальні появи. Тут найбільше підходила форма науково-публіцистичного есею, з чітким філософічним фундаментом і бездоганною логічною структурою. Це заразом вирішило об’єм його праць. Найважніші есеї Івана займають від 10 до 40 сторінок. Тільки дві друковані праці перейшли той розмір: студія про Михайла Драгоманова як політичного мислителя, надрукована в “Аналах” УВАН у 1952 р., мала 50 сторінок (тут ідеться про перероблену версію Іванової дисертації, яку він захистив у Празі на весні 1945 р., незадовго до падіння там німецької влади). Друга праця з тієї категорії — це силюєта галицького політика та журналіста Осипа Назарука (1883–1940), що вийшла у 1973 р. як вступ до відомого нам тому кореспонденції Назарука з Липинським на 83 сторінках. (До речі, Іван знав особисто Назарука ще у Львові, мав з ним багато розмов. Останній належав до політичних приятелів його матері).

Більша за розміром праця Івана з історії Карпатської України, яку він розпочав в часи своїх студій у Колюмбійському університеті (1951–1953), залишилася незакінченою. В його архіві знаходиться машинопис на 175 сторінках. Об’єм праць Івана, надрукованих за сорокліття, себто за 1943–1984 роки, порівняно невеликий. Його бібліографія, включаючи рецензії та енциклопедичні статті, має близько двохсот позицій, які, мабуть, умістилися б у тритомнику, по 500 стор. у кожному томі. Але тут не йдеться про число сторінок, а про вагомість його друкованого слова. Як не був Іван автором більших монографій, так само й був далекий від причинкарства. Він умів вибирати головні теми, власне, між історією і політикою, і робити їх цікавими як для фахівців, так і для ширшого інтелігентного читача. Добрий філософський вишкіл (під впливом Василя Рудка){14}, гострота й далечінь перспективи, інтелектуальна чесність і громадська відвага робили його есеї винятковими появами на нашому історико-політичному ринкові. Вихований, як вище сказано, на традиціях західньоевропейського лібералізму, він добре розумів світосприймання західнього читача і, пишучи, вживав той самий код, тому більшість своїх праць він міг паралельно подавати у двох версіях: англійській і українській. Варто б перевірити експериментально, яке було число англомовних і україномовних читачів Івана. Я маю підстави припускати, що кількість перших переважала. Це також торкається реакції, себто наукових дискусій, викликаних есеями Івана. Вони звичайно велися на сторінках англомовних видань, таких як “Slavic Review”, “Harvard Ukrainian Studies” або подібних. Без перебільшення можна твердити, що приблизно десять англомовних есеїв Івана міцно увійшли у міжнародну історіографію й стали підставовою лектурою як для студентів, так і викладачів історії Східньої Европи, спеціяльно на американському континенті. Під тим оглядом Іван більше зробив для поширення інформації про найважливіші проблеми України, а зокрема української суспільно-політичної думки для читачів неукраїнців, ніж хто-небудь із його колег.

Теми, що він їх встиг опрацювати у більш або менш завершеній формі, можна поділити на дві категорії: “студії про українських суспільно-політичних мислителів та діячів” та “вибрані проблеми з історії української суспільно-політичної думки”.

В першій категорії наявна дихотомія: носії української політичної думки, які були в центрі уваги Іванових досліджень, і ті, яких він досліджував на маргінесі. До центральних постатей входять (у хронологічному порядку):

1. Польська трійця з українською програмою:

Михайло Чайковський (Садик-Паша 1804–1886),

Іполіт Терлецький (1808–1888),

Францішек Духінський (1816–1893);

2. Михайло Драгоманов;

3. В’ячеслав Липинський;

4. Осип Назарук.

Властиво на маргінесі у тематичній системі він досліджував таких діячів як Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Сергій Мазлах і Василь Шахрай, Дмитро Донцов, Микола Хвильовий.

Вибрані проблеми можна звести до восьми (дев’яти):

1. Концепція та проблеми “історичних” та “неісторичних” націй;

2. Інтелектуальні початки нової України та структура української історії 19 ст.;

3. Проблема інтелігенції та інтелектуального розвитку в Україні 19–20 ст.;

4. Галичина під володінням Габсбургів та її внесок в українські змагання за державність;

5. Українська революція 1917–1921 рр. та Четвертий Універсал на тлі історії української політичної думки, або автономія чи самостійність;

6. Україна в радянській системі;

7. Міжвоєнний галицько-український націоналізм;

8. Українці та їхні найближчі сусіди поляки та росіяни;

(9. 1848 рік у Галичині: оцінка політичних памфлетів. Матеріял зібраний, але тема залишилася неопрацьованою).

Іван сумлінно вивчав друковані (а частинно рукописні) першоджерела до історії української суспільно-політичної думки від 1848 до 1940 років. Як уже підкреслено, він “виріс” на західньоевропейських інтелектуальних течіях та все творче життя слідкував за їхнім розвитком. Він також не почував себе чужим у польських інтелектуальних колах і плекав тісні особисті зв’язки з польськими вченими. Зате російський імперський та більшовицький світи залишилися йому психологічно чужими. Хоч він їх студіював, але сприймав світ часто крізь призму західньоєвропейського спостерігача.

Іван недоцінював, як я уже згадував, патримоніяльної основи у структурі політичних творів Slavia Orthodoxa (вживаючи терміну Ріккардо. Піккіо (Picchio), незалежно від того, чи то мова про Київську Русь, Галицько-Польську, Литовську Русь до 1569 р. і, врешті, про Московське Велике Князівство (царство) та Російську імперію). Також він підходив до вивчення явищ у Східній Европі, вживаючи західніх критеріїв, незалежно від того, чи предметом був середньовічний феодалізм, чи інтелігенція 19 ст.

Якби мене спитали, який із есеїв Івана найкраще підсумовує його інтелектуальні досягнення та історичну перспективу, а разом з тим є цінним внеском у історіографію, я без вагання назвав би англомовну версію його студії “Четвертий Універсал та його інтелектуальні попередники”, що вийшла у томі Гарвардської серії, присвяченому українській революції 1917–1921 рр. за редакцією Тараса Гунчака. Ніхто до Івана так чітко й логічно не конкретизував ту величезну революцію у способі думання українських політичних діячів і мислителів протягом неповного року (березень 1917 — січень 1918): від переконливих і сумлінних оборонців автономії — до рішучих борців за самостійність.

Одна з перших друкованих праць Івана має форму діялогу. Я маю на увазі його “Розмову про барокко”, яка з’явилася у Львові у 1943 р. в журналі “Наші дні” (передрукована у збірці “Між історією й політикою”).

Невипадково, що він, вперше виступаючи на публічній арені, вживав діялог. Діялог і його роля як “комунікатора” вільної мислі до кінця залишилися основним змістом його життя. Свій діялог Іван реалізував у різноманітних формах. Із них я назву п’ять, які мені здаються основними.

Перше — це особисті зустрічі з друзями — старими та новими, своїми й чужими, цікавими гістьми тощо.

Ті зустрічі мали продовження в другій формі діялогу.

Усе своє свідоме життя Іван вів дуже велику кореспонденцію