Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

ще, мені здається, вона була й хвора. Все своє подружнє життя вона приховувала ту хворобу… А що їй було робити? Вона дуже любила батька й боялася, що їх розлучать.

А батька посилали все далі й далі від Стамбула. Щоразу перед новими мандрами він казав матері:

— Ну, що сталося б, якби ти на місяць-другий поїхала до матері. Вона й так, бідна, вже немолода. Мабуть, журиться за тобою.

Але мати тільки гнівалася.

— Хіба ж ми не домовлялися, що повернемося до Стамбула разом?

А при згадці про недугу, завжди відказувала:

— Та я здорова… Трохи стомилася… Два дні тому погода змінилася, то мені ледь погіршало… Та дарма.

Мати приховувала від батька ще й інше: вона снила Стамбулом. Але хіба це приховаєш?

Варто було їй задрімати на хвильку, як вона вже прокидалася й починала розповідати довгий сон про нашу віллу з гайком в Календері, про води Босфору. Чи треба доводити, яка жура обіймає людину, коли вона за кілька хвилин сну встигає побачити так багато.

Моя бабуся ходила плакати та просити і в військове міністерство, і до султанових наближених.

Тільки не дали ради ніякі благання.

Врешті мати так занедужала, що батько вирішив везти її до Стамбула, й попрохав місяць відпустки, та не чекав відповіді, а відразу ж вирушив у дорогу.

Наче сьогодні бачу, як ми їдемо пустелею в магфе [6]

В Бейруті, коло моря, матері наче трохи полегшало. Ми зупинилися в одних людей, і мати брала мене до себе в ліжко, розчісувала кіски, припадала мені до грудей і плакала, дивлячись на мої брудні руки й одіж без жодного гудзика.

Невдовзі вона вже звелася на ноги, навіть дістала із скрині новий одяг і прибралася. Увечері ми пішли вниз зустрічати батька. Батько лишився в моїй пам’яті як суворий, дещо відлюдний вояк. Але я ніколи не забуду, як він зрадів, коли побачив маму на ногах, як він плакав, схопивши її за руки, мов дитину, котра щойно почала тупцяти.

Це був останній день, коли ми були вкупі. Наступного дня матір знайшли біля відчиненої скрині вже мертвою. На губах запеклася кров, а голова лежала на клунку з білизною.

Шестирічна дитина мала б уже пам’ятати багато чого. А я чомусь ні про що не здогадувалася.

Будинок, де ми зупинилися, був переповнений людьми. Пригадую, як я щодня сварилася з дітьми у великому саду та як з Хюсейном блукали ми по вулицях, край моря або по дворах мечетей з високими банями.

Ми поховали матір на чужині, і батькові вже не було чого їхати до Стамбула. Мабуть, не дуже хотілося йому зустрічатися з бабусею та тітками. Проте він вважав за обов’язок послати туди мене. Либонь, подумав, що не гоже дівчинку, яка що не день, то більшала, виховувати в солдатській казармі.

До Стамбула одвіз мене Хюсейн. Маленька дівчинка на руках у погано одягненого солдата-араба — й цей розкішний пароплав. Хто знає, якою жалюгідною здавалася ця картина тим, хто був на пароплаві. Але я була неймовірно щаслива, що їхала з Хюсейном, а не з кимось іншим.

Довкола нашої вілли стояв гай з кам’яним басейном, а там статуя — голий хлопчик з повідбиваними руками. Перші дні ця брудна, чорна від сонця й вологи статуя здавалася мені покаліченим дитям пустелі. Здається, була осінь, бо зелена вода в басейні вкрилася червоним листям. Розглядаючи його, я помітила внизу кілька червоних рибинок та так і шубовснула у воду. А на мені ж були новісінькі черевички, шовкова сукня, яку бабуся так старанно прасувала.

Який же галас зчинився довкола! Ще я й не второпала, що зі мною, як тітоньки вихопили мене з води і почали цілувати та переодягати.

Ця пригода мене так налякала, що я вже більше не наважувалася залазити у воду, лише лягала животом на висипаний галькою край басейну, звішувала униз голову. Одного разу я лежала собі так і розглядала рибинок.

Як сьогодні пригадую той день. Трохи позаду, на садовій лаві, сиділа, як завжди, в своєму чорному чаршафі [7] бабуся. Долі ж, поряд з нею, сидів навпочіпки, наче готувався до молитви, Хюсейн. Вони про щось тихо розмовляли, очевидно, турецькою мовою, бо я їх не розуміла. Одначе тон бесіди й те, як вони вряди-годи позирали па мене, посіяло в моїй душі сумніви. Я насторожила, мов зайчик, вуха і вже не зважала на червону рибинку, яка крутилася довкола розжованого шматочка бублика, що я його нещодавно кинула їй, а дивилася на відображення бабусі й Хюсейна, що віддзеркалювалися на зеленій воді. Хюсейн дивився на мене і витирав великою хусткою очі.

У дітей, як на їхні роки, часом буває занадто розвинена інтуїція. Я відчула лихе: мене хочуть розлучити з Хюсейном. Але нащо? Таких тонкощів я ще не розуміла, але добре відчувала, що це розставання є такою самою неминучою бідою, як і захід сонця або страшна злива.

Серед ночі я раптом розплющила очі. Моє маленьке ліжечко стояло поруч з бабусиним. Червона нічна лампа, що висіла над нами, погасла, але місячне проміння через вікна залило білим світлом геть усю кімнату. Спати я не могла, було так гірко. Я зіп’ялась на лікті й деякий час дивилася на бабусю, а побачивши, що вона спить, сама нишком злізла додолу і навшпиньках вийшла за поріг. Темряви й самоти, як то інші діти, я не боялася. Коли дерев’яні сходинки починали рипіти, я насторожено, мов доросла, зупинялася. Ледве перейшла я до нижньої кімнати. Двері були замкнені, але поруч з дверима, що вели до саду, світилося вікно — воно було відчинене. А вже вихопитися через нього було мені дуже легко.

Хюсейн спав у садівниковій колибі, край саду. Плутаючись у подолі довгої білої сорочки, я побігла до хатини. Увійшовши туди, я вмостилася поруч з Хюсейном.

Хюсейн завжди спав непробудним сном. Ще як ми жили в Арабістані[8], то, пам’ятаю, розбудити Хюсейна вранці була ціла морока. Для того, щоб він розплющив очі, треба було скочити, мов на коня, йому на груди, ухопитися, як за вудила, за його довгого вуса і щодуху кричати. Та цієї ночі я боялася його будити. Він прокинеться і не дозволить мені, як раніше, лежати поруч, а візьме на руки і, незважаючи на всі мої благання, віднесе до бабусі. А я ж так хотіла, щоб останню ніч побути з Хюсейном.

У нашій родині й досі згадують цю мою пригоду. Вранці бабуся прокинулася,