Прімо Леві - Чи це людина

між одним тілом та іншим. Ми були знайомі вже багато років, нещастя захопило нас разом, але ми мало знали одне про одного. І в ту вирішальну пору ми говорили одне одному речі, про які живі між собою не розмовляють. Ми попрощалися, прощання було коротким; кожен в іншому попрощався з життям. Страху в нас більше не було.

Раптом прийшла розв’язка. Двері з гуркотом розчинилися, у темряві розляглися накази чужою мовою — оте варварське гавкання, яким німці віддавали команди, немов вихлюпуючи свою тисячолітню лють. Перед нами постала широка платформа, освітлена прожекторами. Трохи далі — низка вантажівок. Відтак усе знов замовкло. Хтось переклав: треба зійти з багажами і покласти їх вздовж потяга. За мить платформа закишіла тінями; та ми боялися порушити цю тишу — всі метушились навколо багажів, шукали одне одного, кликали, але несміливо, півголосом.

Віддалік стояло з десяток есесівців, з байдужим виглядом, розставивши ноги. У певну мить вони змішались з нами і тихими голосами, з кам’яними обличчями почали швидко нас розпитувати, одного за одним, ламаною італійською. Розпитували не всіх, тільки декого. «Скільки років? Здоровий чи хворий?» — і залежно від відповіді вказували нам два різні напрямки.

Стояла тиша, така тиша, яка буває в акваріумі або іноді у снах. Ми очікували чогось більш апокаліптичного, а вони здавалися просто охоронцями порядку.

Це збивало з пантелику і розслабляло. Хтось наважився спитати про багаж — йому відповіли «багаж потім»; хтось інший не хотів розлучатися з дружиною — йому сказали «потім знову разом»; багато матерів не хотіли розлучатися з дітьми — їм сказали «добре, добре, бути з дитиною». І все це з безхмарною впевненістю того, хто лиш виконує свої щоденні обов’язки; але Ренцо забарився на мить, прощаючись з Франческою, своєю нареченою, і його одним-єдиним ударом кулака прямо в обличчя повалили на землю: це і був їхній щоденний обов’язок.

Менш ніж за десять хвилин усіх нас, здорових чоловіків, зібрали в групу. Що сталося з іншими, з жінками, дітьми, старими, нам не судилося дізнатися ні тоді, ні пізніше — їх просто безслідно проковтнула ніч. Але нині ми знаємо, що під час цього швидкого і поверхового відбору кожного з нас оцінювали як спроможного або неспроможного працювати на благо Райху; знаємо, що з нашого ешелону в концтабори, відповідно, Буна-Моновіц та Біркенау потрапили тільки дев’яносто шість чоловіків і двадцять дев’ять жінок, а з усіх інших, числом понад п’ятсот осіб, жоден не пережив наступних двох днів. Ми також знаємо, що не завжди застосовували навіть цей приблизний принцип поділу на спроможних та неспроможних і що пізніше діяла простіша система — відчиняли двері вагонів з обох боків, без жодних попереджень чи вказівок новоприбулим. Ті, хто волею випадку сходив з одного боку поїзда, йшли в табори; інші ж потрапляли в газові камери.

Так померла Емілія, якій було три роки; адже німцям здавалась очевидною історична необхідність прирікати на смерть дітей євреїв. Емілія, донька інженера Альдо Леві з Мілана, яка була дівчинкою допитливою, амбітною, веселою і розумною; яку під час подорожі в переповненому вагоні батько з матір’ю зуміли скупати в цинковому цебрі, у теплій воді, яку машиніст-німець, проявивши ганебну слабкість, дозволив злити з локомотива, що віз нас усіх у смерть.

Так умить зникли раптом наші жінки, наші батьки, наші діти. Майже ніхто не мав змоги попрощатися. Ми ще якийсь час бачили їх як темну масу на другому кінці платформи, а потім ми вже не бачили нічого.

Натомість у світлі прожекторів з’явилися два загони дивних істот. Вони йшли шерегами по троє, чудернацьким незграбним кроком, з закляклими руками, з нахиленими вперед головами. На головах у них були кумедні шапочки, а одягнені вони були в довгі смугасті халати, і навіть вночі і здалеку було зрозуміло, які вони брудні й пошарпані. Вони обійшли нас широким колом, щоб не наближатися, і мовчки взялися метушитися коло наших речей, входячи і виходячи з порожніх вагонів.

Ми дивились одне на одного без слова. Усе це було незрозуміле і божевільне, але одну річ ми збагнули. Нас теж очікувала така метаморфоза. Завтра ми теж станемо такими.

Я навіть озирнутися не встиг, як разом з іншими тридцятьма людьми опинився на вантажівці, яка на повній швидкості вирушила в ніч; вона була закрита, і назовні нічого не було видно, але з поштовхів було зрозуміло, що дорога звивиста і вибоїста. Ми без конвою?.. Може, кинутися вниз? Занадто пізно, пізно, ми всі і так летимо «вниз». Зрештою, невдовзі ми зорієнтувалися, що нас таки охороняють — з нами є трохи дивний охоронець, німецький солдат, наїжений зброєю; ми не бачимо його, бо темрява така, що хоч в око стрель, але натикаємось на його жорстку постать щоразу, коли раптовий поштовх вантажівки кидає нас усіх гамузом праворуч або ліворуч. Він вмикає кишеньковий ліхтарик, але не волає «Біда вам, поторочі!»[2], а натомість ввічливо розпитує нас одного по одному, німецькою і якоюсь мішаною мовою, чи нема в нас грошей або годинників, щоб йому віддати — нам вони все одно не знадобляться. Він робить це не за наказом чи згідно з правилами — цілком зрозуміло, що це така невеличка приватна ініціатива нашого харона. Це викликає у нас гнів і сміх, а ще якесь дивне полегшення.

На дні

Поїздка тривала всього якихось двадцять хвилин. Тоді вантажівка зупинилася, і показалася велика брама, над якою був яскраво освітлений напис (спогад про нього все ще трусить мною у снах): ARBEIT MACHT FREI, праця визволяє.

Ми зійшли, нас впустили у простору кімнату з голими стінами, ледве опалену. Ми так хотіли пити!

Слабкий шурхіт води, що тече по радіаторах, розпалює нашу лють — ми нічого не пили вже чотири дні. Але тут є кран: над ним — напис, який говорить, що пити цю воду заборонено, бо вона заражена. Дурниці, мені здається очевидним, що напис цей — просто насмішка, «вони» знають, що ми вмираємо від спраги, заводять нас у кімнату, де є кран, але Wassertrinken verboten.

Я п’ю і заохочую товаришів робити те ж саме; але тут же змушений сплюнути — вода ця, тепла і солодкава, відгонить болотом.

Це — пекло. Нині, у наші дні, пекло якраз таким і має бути — велика, порожня кімната, ми, втомлені стояти, і кран, з якого крапає вода, але пити її не можна, і ми чекаємо, що трапиться щось безперечно жахливе, але нічого не трапляється і не трапляється нічого ще довго. Як тут можна думати? Думати неможливо — ми немов уже мертві. Хтось сідає на землю. Час минає, крапля за краплею.

Ми не мертві; двері відчиняються і входить есесівець, він курить. Дивиться на нас неспішно, питає: «Wer kann Deutsch?»  [3] — уперед виходить якийсь чоловік, якого я ніколи не бачив, його звати Флеш; він буде нашим перекладачем. Есесівець довго і спокійно говорить; перекладач перекладає. Ми маємо вишикуватись по п’ятеро на відстані два метри один від одного; відтак маємо роздягтися і певним способом скласти одяг, вовняні речі покласти з одного боку, все решта — з іншого, зняти взуття, але добре пильнувати, щоб нам його не вкрали.

Хто б його мав красти? чому нам мають вкрасти взуття? а наші документи, дріб’язок в кишенях, годинники? Усі ми дивимось на перекладача, той