Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці, Тетяна Гуркало
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Спадщина з вадами
Нову школу для вогненних магів будували просто в скелях. Точніше, як будували? Швидше добудовували. Скелі і так були з'їдені зсередини водою і бурильниками, що давно перебралися на сусідній острів, за косяками риби, що пішли туди. Тепер бурильники пробивали нори в інших скелях, ховаючи своє безпорадне, м'якошкіре потомство, яке обросте роговими пластинами не раніше, ніж йому виповниться п'ять років. А люди раділи норам і цілим галереям — спадщині, що дісталася від цих дивних тварин, зі слиною, що плавить камінь.
Бурильники були незвичайними істотами. Великі, трохи нижче коней, але набагато важче. З потужними пазуристими лапами, з перетинками між пальцями, та з хвостом-віялом. Морди в них були по-риб'ячому витягнуті і дуже ікласті. Шиї короткі і майже нерухомі, так що озиратися бурильники не вміли. Та їм і не дуже треба було. Хижак запросто обламає ікла об їх вкриті роговими пластинами шкіри.
Натомість підзакусити молодняком хижаки любили. І незважаючи на пробиті в скелях галереї, цей молодняк все одно гинув, бо хитрі хижаки примудрялися прослизнути повз неповоротких і повільних батьків.
А ще бурильники часто гинули від голоду. Їсти їм треба було багато і не лише рослини. І коли звідкись йшла риба, бурильники йшли разом із нею. Навіть молодняк виганяли з печер та змушували плисти. Все одно цей молодняк самостійно не вижив би.
Про бурильників Ліїн колись розповідав батько. Він цими тваринами захоплювався. Але покинуті ними ходи та печери вона вперше побачила лише коли приїхала подивитися на місце для майбутньої школи.
— Гарна спадщина, — говорив тоді незнайомий маг, запускаючи поперед себе три світляки. — Нам все це треба місцями об'єднати, місцями перегородити і систему повітроводів спорудити. А там уже думатимемо про освітлення та зручності. І це буде найзахищеніша школа з усіх. А коли ми ще фальшиву фортецю побудуємо… ну, не зовсім фальшиву. Фортеця буде справжньою і неприступною. Але невеликою. І буде незрозуміло, скільки у цих скелях насправді людей…
— Місцеві знають про бурильників, — сказала Ліїн.
— Нічого, забудуть, — легковажно пообіцяв маг і широко посміхнувся.
І місцеві справді поступово почали забувати. І те, що років двісті тому он у тих червоних скелях жили бурильники, поступово ставало всього лише легендою, що з'явилася через те, що там була не дуже вражаюча розмірами печера.
Фортеця зростала ще швидше, ніж відомості про бурильників перетворювалися на легенду.
А потім, через півроку, на острові стали з'являтися учні школи для вогневиків. Спочатку ті, що старші. Молодші продовжували гостювати у Сойки та її невідомого опікуна.
На островах Хребта Дракона поступово поширювалася чутка, що молода господиня та її суворий чоловік вирішили всерйоз взятися за піратів та іншу наволоч, для чого будують ту саму фортецю і наймають воїнів з магами. Ще казали, що чоловік у господині дуже багатий та з великими зв'язками.
Вовчиці, які з'являються то тут, то там, якісь дивні найманці, маги у великих кількостях та інші незвичайні для цих островів люди, ці чутки тільки підігрівали. А коли пірати з хвостових островів несподівано притихли, перестали буянити в рибальських селищах і почали чесно платити продажним дівкам, замість того, щоб ображати непродажних, у ці чутки стали вірити абсолютно всі. І молоду господарку якщо не полюбили, то стали поважати точно.
Щоправда, пірати так нікуди й не поділися. Мабуть, зуміли обміняти свої життя на службу, тому й поводитися стали тихіше.
Загалом, на островах Хребет Дракона життя поступово налагоджувалося і ставало спокійнішим. Чого не можна було сказати про решту імперії.
Спочатку пройшла чутка, що в якихось болотах знайшли золото, і туди кинулася ціла купа любителів легкої наживи.
Ось тільки на золото вже були претенденти, які вважали себе господарями, і вони встигли в тих болотах обжитися. І якщо любителів наживи вони ще абияк терпіли, тільки час від часу когось топячи, то флоту адмірала бол-Аборії, який прибув наводити порядок, були зовсім не раді. Про що повідомили першого ж дня, обстрілявши кораблі глечиками з чорною кров'ю землі, а потім спритно поховавшись у болотах.
Бол-Аборія не залишився в боргу і велів прочесати місцеве населення в пошуках немісцевого, і з метою добування відомостей. А потім зробив спробу знайти та покарати. Щоправда, щось там у нього не вийшло, і він відправив імператорові листа з проханням надіслати в болота велике військо.
Як не дивно, імператор йому не відмовив і відправив на допомогу адмірала Доребі, разом із його добірними головорізами. Подейкували, що Доребі домагався того наказу з самого моменту, як дізнався про золото. І взагалі, мріяв отримати це золото в особисте користування, посилаючи імператору якусь частину як відкуп. Але мешканці боліт виявилися йому не по зубах, і воював він із ними аж до смерті імператора Малена. Та й потім, коли кинувся до столиці, щоб не опинитися не при справі в момент переділу влади, військо з собою не прихопив. Залишив і далі воювати собі на втіху.
Приблизно в той же час загадково загубилася частина флоту адмірала Рівви. Кораблі ніби розчинились у повітрі. І якось так вийшло, що в їхньому зникненні народ став звинувачувати королівство Золотих Туманів. Хто ж ще, як не чаклуни, які здобувають силу від жертвоприношень, міг щось зробити з такою кількістю кораблів? Напевно, принесли їх у жертву невідомому морському чудовиську.
Потім виявилося, що хтось це чудовисько навіть бачив і дивом уникнув загибелі. Було воно схоже на гігантську устрицю, тільки раковина в нього була м'яка, шкіряста і гнулась на всі боки. Зате розмикатися і стулятися вона вміла, як звичайнісінька. І, підпливаючи до кораблів знизу, просто перемелювала їх у потерть.
У чутки про це чудовисько, що з'явилося в північно-західних водах, вірили не сильно, але тільки до того часу, поки до одного з островів не прибило зламану купу деревини, що колись була кораблем. І довелося імператору відправляти на пошуки чудовиська флот адмірала Боржі. А разом із ним і цілий натовп сильних магів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці, Тетяна Гуркало», після закриття браузера.