Кетрін Сі - Наші розбиті серця , Кетрін Сі

У поспіху я надягаю свою кофту назад і виходжу з трейлера. Мені потрібне повітря, я задихаюся.

— Хейзел, ти чого? — відчуваю холодну руку Ейдена на своєму плечі. — Хей..

— Відвали від мене! 

Мені стає огидно від самої себе. 

— Агов..

— Краще б ти не рятував мене, — з очей течуть гарячі сльози. 

— То вали звідси. — байдужим голосом.

— Так і зроблю! 

З кожною секундою я віддалялася усе далі від Ейдена, а він стояв на місці. Я сказала зайвого. Потрібно було вибачитися за незручності через мене і подякувати за допомогу, а я навіть цього не зробила. Як, я можу хотіти щоб мене зрозуміли, коли я сама себе не розумію? На вулиці темно, геть нічого не бачу. Що я очікувала, коли почала тікати від Ейдена? Ми ледь знайомі, звісно, що йому простіше позбутися мене, ніж зупиняти. 

Позаду роздається хрускіт гілок і мені стає не по собі. Озираюся довкола, та нікого немає. Невже моя хвора уява лякає мене? 

— Хейзел, — він прямісінько переді мною.

— Аааааа! 

Холодна рука опиняється на моєму обличчі.

— Заспокоїлася? — це Ейден. 

Я киваю головою на знак згоди.

— Ти налякав мене. 

— Я це зрозумів, по тому, як ти верещала. — його голос не змінюється ані на йоту.

Чому він такий спокійний? Такі люди дійсно лякають. 

— Навіщо йшов за мною? — кусаю губу, оскільки рана різко почала боліти, а я не хочу щоб він зрозумів це. 

— На вулиці тьма тьмуща… зранку підеш від мене.

— Я вже пішла, — кажу через біль. — Не треба.. не треба мене зупиняти. 

Дихання стає частішими, а біль сильнішою. 

— Хейзел, я тебе даремно врятував? Ти сама в це віриш? — він стовідсотково правий. — Не бреши хоча б самій собі. 

— Що ти від мене хочеш?

— Нічого. 

Біль стає настільки нестерпною, що я ледве тримаю рівновагу. 

— Чому ти мовчиш? — піднімає мене на руки. — Ти вже вся спітніла через біль. 

— Це.. це моя проблема.. постав мене. 

Ейдан буквально ігнорує мене, йому байдуже, що я прошу залишити мене. Чоловік заніс мене назад у трейлер і вклав на ліжко. 

— Навіщо рятуєш мене? 

— Ти гарна. — знову ж, його голос рівно такий самий, як і до цього. — Гарним людям не потрібно вмирати так рано.

— Ти знаєш, що таке емоції? 

— Так. — уважно оглядає мою рану, — От, тільки від емоції одні проблеми. 

Дивиться на мене. В нього зелені очі. Світло зелені. 

— Тут боляче? — натискає на живіт. 

— Дуже. — стискаю зуби. 

— Все гірше, ніж я думав. 

— Що таке? 

— В тебе може бути внутрішня кровотеча. — в очах темніє. — Тобі потрібно до лікарні.

— Ні, — хапаю його за комір. — Мені ніяк не можна до лікарні.. тоді він знайде мене і точно вб'є. 

— Хейзел, я не хочу мати на своїх руках ще одну смерть. 

— Смерть? — доводиться дихати через ніс. 

Відчуття, що всі органи, які тільки є,  дістають з мого тіла голіруч. 

— Якщо тобі не надати необхідну допомогу — ти помреш. 

— Ніякої лікарні.. вже краще помру. Вивези в ліс і зали.. залиш. 

— Хейзел, — останнє, що я почула, було моє ім'я.

Далі я втратила свідомість. 

Отямилася я у лікарні. Поруч сидів Шон і щось писав у своєму ноутбуці. Робота понад усе. Він завжди так каже. Думаю, навіть якщо б він лежав на цій койці, він би так само працював.

У руці крапельниця, а над вухом пікає апарат, що так і тисне мені на нерви. 

Шон виглядає ніби зійшов зі сторінок гламурного журналу: ідеальна зачіска, випрасуваний костюм, білесенька сорочка, дорогий годинник та його ідеально чисті туфлі. Не думаю, що так виглядає чоловік, що переживає за життя своєї дружини. Хоча, можливо саме так виглядає чоловік, що хотів власноруч вбити свою дружину. 

— Давно отямилася? — ковтаю в'язку слину, і вже хочу відповісти, та він не дає мені цього зробити. — Мені байдуже. 

Відкладає ноутбук і підходить до моєї койки. Я відчуваю його запах парфуму, в перемішку з сигаретним димом і від цього мене починає нудити. 

— Хейзел, ти пам'ятаєш, що з тобою сталося? — мені стає не по собі. 

Це звичайне питання, та не для нього. Він погрожує мені. Я не повинна пам'ятати, що сталося. 

— Пам'ятаєш чи ні? — він злиться.

— Так. — ледве вимовляю. — Ти хотів вбити мене.

На обличчі чоловіка з'являється посмішка. Зла, гнітюча, диявольська посмішка. 

— Хейзі, ти ж знаєш, що це неправильна відповідь?! — кладе руку мені на шию і трохи стискає, та цього достатньо, щоб я ледве могла дихати. — Подумай краще.. що з тобою сталося? 

Як би я хотіла, щоб хтось зараз зайшов та побачив це. Побачив, що Шон хоче вбити мене. Та ніхто не зайшов. 

— Я не бачила.. 

Відпускає руку і я починаю кашляти. Мені потрібна вода.

— Води? — розуміє, що я шукала воду.

— Будь ласка.. 

— Що з тобою сталося, Хейзел? 

— Не знаю, — в горлі геть пересохло, — я не бачила нападника.. 

— Яка молодець. — віддає пляшку води. — Тільки спробуй сказати щось поліцейським і я тебе точно вб'ю, сука. 

— Я нічого не скажу. 

— Я знаю… я знаю, Хейзі. 

Проводить рукою по моєму волоссю, а я нарешті можу випити води. Шон уважно спостерігає за тим, як я п'ю. 

Двері до палати відчиняються, це прийшла медсестра.

— Ваша дружина отямилася? — підходить до мене й перевіряє показники на апараті. — Чому ви не покликали мене? 

— Я не встиг, — його голос звучить інакше. — Моя дружина отямилася й хотіла пити, тому я дав її води, а тут і ви зайшли. 

Його тон голосу такий, як у чоловіка, що турбується про свою дружину, та це брехня. Шон прекрасний актор. Недаремно він працює адвокатом.

— Я покличу лікаря.

— Щось з Хейзел? — та дівчина виходить з палати. 

Вона проігнорував його і це розлютило Шона. Чоловік стиснув кулаки від злості. Зараз я була спокійна, адже він не вдарить мене у лікарні. За хвилину прийде лікар і буде важко пояснити звідки в мене синець, або кров. 

Шон обожнюю бити жінок. Його сестра Лінда порвала з ним усі зв'язки через те, що він ледь не вбив її у підлітковому віці. Я чудово знаю цю історію від самої Лінди, у нас з нею теплі стосунки.