Роман Близнюків - Картина "Без облич", Роман Близнюків

***

Друга доба без сну не пішла на користь, новоспечений художник просто відрубився там, де стояв. Віктор перетягнув його на диван. А Аркадій Філімонович залучив знайомого експерта для попередньої оцінки.

– Що думаєте, Гнате Петровичу?

– Дивно, але якби я не знав, що цю картину реставрували, то вирішив би, що вона справжня. Дуже точні та впевнені мазки. Дивне відчуття загальної палітри відтінків. Хто цим займався? Цей твій Альберт?

– Ні, ви не повірите. Мій охоронець. Стверджує, що до цього пензля в руках не тримав.

– Що ж, я дуже глибоко сумніваюся в цьому. Тут потрібні роки та роки практики. Він міг би стати чудовим реставратором. Подумай над тим, щоб першим зробити йому привабливу пропозицію.

– Неодмінно.

***

– Неодмінно, я так і вчиню, – тихо повторив директор Арт-центру, відключивши дзвінок. Гнат Петрович радив заохотити «хлопчика», зробити дорогий подарунок із натуральних фарб.

До кабінету якраз вчасно зазирнув Віктор.

– Я тут ще дещо знайшов. Порився в архіві і виявив цікавий факт. Виявляється, наш Михайло Ромін, ніякий не Ромін, а навіть Мізгерт.

– Однофамілець?

– У тому й справа, що ні, виявляється, він прямий нащадок самого Ґонте. Учениця Адела теж була його родичкою. Цілком можливо, більше спадкоємців немає. Якщо він про це дізнається, то може подати до суду та претендувати на право наслідування.

– Більше спадкоємців немає, кажеш. Пропонуєш подарувати йому мою картину? Навіщо ти взагалі почав копати так глибоко? Я лише хотів дізнатися, звідки він знає німецьку. Це дозволило б залучити додаткову публіку. А так…

Після такої новини плани довелося переглянути. І трохи замінити один подарунок на інший.

***

Коли картину було закінчено, Михайла знайшли мертвим. До цього він почав скаржитися на сильні головні болі, біль у животі, пив болезаспокійливі і вперто продовжував працювати. Експерти виявили отруєння миш'яком, що містилися у натуральних зелених фарбах під назвою «Смарагдово-зелений». Нещасний випадок, хлопець мав погану звичку облизувати пензлик.

Аркадій Філімонович клявся і божився, що не знав, що ті дорогі фарби, які він напередодні подарував новому працівникові, виявилися отруйними.

Справа обіцяла бути довгою і вимотливою, але директор не сумнівався, що все закінчиться на його користь. Це тобі не позов із спадкоємцем, це просто випадковість, притрушена крапелькою спостережливості.

Після виснажливого дня, Віктор їхав додому з суперечливими почуттями. Виправдовувати начальника він не збирався, не один рік разом працювали, але й хлопця було шкода. Молоде, неоперене пташеня, йому б підставити надійне плече, і був би відмінний, а головне вдячний і відданий працівник.

У дзеркалі заднього виду щось майнуло, почувся дитячий сміх. Віктор перестроївся на іншу смугу і обернувся. Але за ним нікого не виявилося, тільки сидіння було забруднене зеленою фарбою.

За годину зателефонували Аркадію Філімоновичу і повідомили, що Віктор розбився. А ще за годину самого директора знайшли під вікном офісу. На підвіконні поліцейські виявили бризки тієї ж фарби, якою нещодавно отруївся молодий реставратор.

Ось так закінчена картина отримала останню трагедію, після якої ніхто її купати не наважився, тому вона так і залишилася в галереї.

***

Люда нервувала перед новою співбесідою. Це вже її третя робота за півроку. І чому їй так не щастить? Першого роботодавця заарештували, другий нещодавно загинув. Дівчину пересмикнуло від спогадів. Вона буквально бачила все на власні очі.

За вікном чути було дитячий сміх, музика з різних атракціонів зливалася в одну какофонію. Раз у раз миготіли різнокольорові кульки. Веселощі били ключем і на серці дівчини ставало тепліше. Хороше місце для роботи. Що може піти не так?

Мимо кандидаток пройшов один із службовців атракціону і зайшов до кабінету.

– Ну, що скажеш? Кого візьмемо? – запитав у нього власник кабінету.

– Думаю, кращу он ту, в бежевому костюмі. Вона сильніше всіх знервується. Значить й помилок наробить більше.

– Чудово, клич її сюди.

Велів він і поспішно сховав папери з експертизою про необхідність ремонту деяких атракціонів в стіл.

Дівчина навіть не підозрювала, що являлась не просто каталізатором всіх подій, що з нею відбулися напередодні, а маяком, до якого притягуються нитки випадковостей та неприємностей.

1934 рік. Німеччина. Берлін.

Майстер Гонте пишався своєю ученицею. Він щиро вважав, що йому дуже пощастило помітити її талант. Хоча, за першої зустрічі, вона його дуже налякала. Прямо до нервового тику. Потім художник зрозумів, що дівчинці подобається живопис. І дозволив їй спробувати, надавши полотно і фарби, поправляв, підказував, а заразом спробував позбавити звички облизувати кінчик пензля.

Її брат тихо грав поруч і ніколи їм не заважав.

Незабаром, набравшись досвіду, учениці захотілося зобразити майстра й себе з братом на одному полотні. В знак подяки на довгу пам'ять. Картина була майже завершена, залишилися лише обличчя, коли раптово прийшла біда.

Художника заарештували за підозрою у приховуванні шпигунів третього рейху. Тоді багатьох хапали, проте за кілька діб вони поверталися, побиті, налякані, але живі.