Олександр Юрійович Есаулов - Game over, Олександр Юрійович Есаулов

бійців, які нескінченною низкою підходили до грибків і зникали невідомо куди. — Вони й не люди зовсім, а так, ходячі картинки. Я й сам не відразу зрозумів, хто вони.

Запитаєш щось, а він дивиться крізь тебе, немов не бачить. Спочатку моторошно було, потім звик. Як на завдання пошлють, їх настріляють цілі купи, а їм хоч би що. І лізуть, лізуть просто під кулі.

- Як — під кулі? — не зрозумівши, запитав Рикпет. — І ми також під кулі?

- А ти як думав? Мене ось за весь час двічі поранило, — Кадим закотив правий рукав і показав світлу мітку трохи вище ліктя, — бачиш? А друга на нозі.

Ух, ти! Справжні поранення! У Рикпета перехопило подих. Оце так!..

- А вибратися звідси… Ой! — по спині боляче стьобнуло батогом.

- Я ж тобі говорив!

- Рикпет, до бою! — пролунав у голові голос. Рикпет стрепенувся. Кадим теж підхопився.

- Тебе теж? — запитав він. — Добре, що для початку підемо разом. А я перший раз сам ходив. Тоді мене й поранило в ногу.

Усе це він говорив Рикпету вже на бігу.

РОЗДІЛ З

Перша гра

За мить нові товариші мчали в повітрі невідомо куди.

- Це так гра завантажується! — перекрикував свист вітру Кадим. — Зараз прилетимо, потрапимо в чийсь комп, і почнеться. Ти з автоматом знайомий? Дивися, це затвор. Один раз пересмикнеш і пали всю гру. У нас патрони ніколи не закінчуються. У гравців — так, у нас — ні. Отут на автоматі оптичний приціл стоїть, — Кадим торкнув пальцем металеву трубку, — то ти ним не користуйся. Він не допомагає.

- Чому не допомагає?

- Я пробував, не виходить. Треба спочатку гарненько приготуватися: пристріляти, патрони підібрати, не поспішаючи прицілитися, вітер урахувати, ну і все таке інше… Ціла наука! Підлітаємо! Тримайся! Зараз відеокарту проходити будемо!

Хлопці помчали якимись вузькими трубами, б’ючись то головою, то плечима. У темряві з’явилася невелика світла пляма. Бац! Бац! По одному приятелі вилетіли просто на середину невеликої кімнати.

- Швидко! — Кадим смикнув Рикпета за рукав. — Стань за мною!

Сам Кадим став збоку від дверей, направивши автомат на дверний отвір.

На підлогу біля дверного отвору впала тінь. Кадим, попереджаючи товариша, підняв руку. Потім швидко присів і викотився просто у двері. Ду-ду-ду! — заблищали автоматні спалахи.

Рикпет зі страхом підійшов до відкритих дверей. Там, розтягшись на підлозі, лежав хтось, одягнений у чорну форму. Раптом чорна фігура почала бліднути й за мить зникла.

- У… Зараз у гравця друге життя почнеться. На початку їх три. Щоб швидше до геймовера дійти, треба його тричі бахнути на самому початку, тоді й додому можна.

- Який геймовер?

- Game over, кінець гри, зрозумів? Побігли!

Не роздумуючи, Рикпет кинувся за Кадимом по коридору. З розгону вони влетіли в якийсь величезний світлий зал. Чик! Чик! Чик-чик! — засвистіли кулі, відбиваючи зі стінки штукатурку. Приятелі один за одним упали за невисокою перегородкою.

- Давай я з того боку, а ти з цього! Він десь під дахом сховався. Виглянь обережно, спробуй його засікти.

Поповзли в різні боки. Рикпет обережно висунув голову й подивився нагору. Під стелею щось спалахнуло, як запалений сірник, і відразу пролунав звук автоматної черги.

- Ах ти ж… Граєшся… У нас, із автомата…

Він підняв свою зброю й натис на спусковий гачок.

Вогник умить згас, з-під даху, де нещодавно він спалахував, щось важко впало додолу. Рикпет широко разплющів очі. Він уперше в житті стріляв! Він у когось поцілив! Очі його наповнилися слізьми.

Кадим уважно дивився на друга.

- Гей, Рику, ти чого? Це ж глюк! Це ж гра, це ж не по-справжньому!

Глюк, котрий лежав на підлозі, поступово почав танути і через кілька секунд зник повністю.

- Бачиш? І нема його! Це ж гра!

- Мабуть… Його нема, але я ж є! І я в нього стріляв! І поцілив! Стріляв, розумієш?

- Він сам винен! Чого він сюди припхався? Місто будував би — ніхто б у нього не стріляв! Ти ж його сюди не кликав? А взагалі, нічого з ним не буде. Зараз він знову сюди прителіпається…

Десь в іншому приміщенні пролунала люта стрілянина й вибухи двох гранат.

- Чуєш? Знову приперся! Глюків лупить! Гайда, подивимося.

Обережно підійшли до прочинених воріт і заглянули в сусіднє приміщення. Це був просторий зал з величезним, на всю стіну, темним вікном. У зал виходило п’ятеро дверей. Через єдині відкриті долітали звуки близьких автоматних черг.

Не встигли вони зробити й двох кроків, як з відчинених дверей вискочив одягнений в чорне гравець. Кадим не розгубився й вихопив кинджал…

Під стелею великими жовтими літерами спалахнув напис: «GAME OVER». Рикпет отямився вже в польоті. Уперше гра здалася зовсім не такою цікавою, як раніше, і йому страшенно захотілося додому. Він більше не хотів бути синім воїном злої чарівниці Гіреї. Його не тішили гарні обладунки, справжній автомат, гранати й кинджал. Він дуже захотів стати знову… Рикпет із жахом зрозумів, що він забув, як звали його в минулому житті!

- Хто я?.. Як мене звали? Звідки я?..

Відповіді не було.

РОЗДІЛ 4

А в цей час…

У той час, коли Рикпет повертався до замку після першої гри, Гірея радилася зі своїм вірним слугою Голосом. Гірея у своїй незмінній бузковій сукні нервово ходила кабінетом. Що робив Голос — незрозуміло, бо тіла в нього не було. Кабінет чарівниці був величезний. Дві стіни повністю заставлені моніторами. Монітори, які стояли вздовж короткої стіни, працювали. На екранах виднілися чиїсь кімнати: то частина письмового стола, то шафа чи ліжко, десь частина вікна, наче монітори служили віконцями в реальне життя. Монітори, що стояли вздовж довгої стіни, були або вимкнені, або показували обличчя гравців, які борються з синіми воїнами.

-Ти розумієш, Голосе, що сьогодні ми здобули тільки одного заекранника? Та й той зовсім малий! Він іще в грі не побував, а вже носом захлюпав і до мами попросився!

- Якщо мені буде дозволено сказати, моя володарко, я бачив