Олександр Юрійович Есаулов - Game over, Олександр Юрійович Есаулов

його під час першої гри. Повірте, з нього вийде прекрасний воїн. Він зняв гравця просто з-під даху першою ж чергою. Це виходить далеко не в кожного.

- Невже? Ну що ж, чудово. Але пам’ятай: нам треба якнайбільше заекранників. Шукайте по всіх комп’ютерах, за всіма адресами… Бо глюки ні до чого не придатні. Палити, куди бачиш, — ось і все, що вони вміють.

- Я не зовсім розумію, моя володарко, навіщо нам так багато заекранників? Із глюками куди простіше… А цих треба годувати, напувати, нічліг їм організовувати, стежити постійно…

- Це ж так просто… просто… просто… Ми живемо, поки в нашу гру грають. Це, я сподіваюся, зрозуміло? Коли вона стане нецікавою, гравець її розмагнітить. Якщо один — не біда, але якщо всі — ми зникнемо. Чим більше гравців, тим я могутніша! У нашій грі п’ять рівнів, і до кінця поки ніхто не дійшов. Чому? Бо за нас грають не глюки, а заекранники! Вони вміють грати! І будуть грати! Бо вони це люблять! Зрозумів тепер?

- Але ж затягувати сюди заекранників незаконно. Я навіть боюся подумати, що буде, коли про це довідається Великий Процесор! Це ж стовідсоткове розмагнічування!

- Мовчи, Голосе, мовчи… Якщо ми не будемо затягувати сюди заекранників, нас розмагнітять іще швидше. Дивися! — Гірея змахнула рукою, і в повітрі завис величезний екран. — Ми сьогодні зіграли майже тисячу ігор, а місяць тому не дотягували й до трьохсот. Хто з чарівників, які живуть під владою Великого Процесора, так швидко розширює свої володіння? Мовчиш? Отож! А все завдяки заекранникам. А із заекранниками можна й самого Великого Процесора… Ну, про це тобі знати зарано.

Вона замовкла й підійшла до одного з екранів, розташованих праворуч від вікна.

- Ага… Схоже, цей уже дозрів…

На екрані було видно обличчя хлопчика років п’ятнадцяти, який захоплено бився з синіми воїнами. Він упевнено йшов третім рівнем, але ось обличчя його скривилося. Відразу на екрані з’явилася його мама. Слів чути не було, але коли мама показала на годинник, стало зрозуміло, що гравцеві це зовсім не сподобалося. Як тільки мама вийшла, Гірея підійшла до екрана:

- Що, не дають дограти? Шкода… Може, підеш до нас? У нас весело й завжди всі грають. Ну, підеш? До нас у гру підеш?

Гірея занурила руку в екран. Кабінет одразу зник, перетворився на знайоме узлісся, поруч височіла стіна з моніторів до самого обрію. Далі відбулося те саме, що трохи раніше трапилося з Петриком.

РОЗДІЛ 5

Несподіване відкриття

Як довго він був у Заекранні, Рикпет не знав. Може, день, може, місяць, а може, й цілий рік. Відчуття часу якось зітерлося. Усе було страшенно одноманітним: політ, гра, короткий відпочинок, знову політ, гра — і так нескінченно. Рикпет давно вивчив усі звички й хитрощі гравців. Різниця тільки в тому, що хтось досвідченіший, тому діє швидше

й рішучіше, а інший - новачок, і такому геймовер зробити можна за три секунди. Дуже допомагало Рикпету й знання всіх кімнат і комірок від першого до третього рівня; вище ні йому, ні його новим друзям бувати поки не доводилося. А подружився він з Кадимом і ще з трьома заекранниками, які жили в кімнаті ТІ 107. Хлопців звали Васлою та Орігом, а дівчинку Шанатою, вона жила тут же, за перегородкою. Струнка, середнього зросту, з довгим блискучим темно-русявим волоссям. Сірі очі завжди спокійні й уважні. Шана не була щебетухою, ніколи не плакалася й ні на кого не скаржилася, і це Рикпету дуже подобалося. Вона потрапила до Заекрання невдовзі після Рикпета, і він допомагав їй у першій грі. Шаната швидко освоїлася й грала не гірше за хлопчаків. Кадим був повною протилежністю Шанаті. Веселий поспішайло, який ніколи не сумував і завжди й скрізь устигав. Він любив пожартувати й посміятися. Васла був трохи повненький хлопчик, не дуже говіркий, але спокійний і впертий. Кадим постійно жартував над його «еканням» і «нуканням», але не образливо, а так, по-дружньому. Оріг був найбільш потайний серед усіх заекранників. Він завжди говорив одне, думав інше, а робив третє. Рикпету це не подобалося, і він намагався з ним не дуже водитися.

Сьогодні Рикпета викликали тричі. Він щойно повернувся після третьої гри, на другому рівні спритно й швидко зробивши гравцеві геймовер, але не встиг присісти на ліжко, як почув Голос:

- Рикпете, до бою!

За кілька хвилин заекранник був викинутий із труби відеокарти просто на середину величезного чи то складу, чи то занедбаного цеху. Залишившись відкритим з усіх боків, Рикпет не розгубився. Короткими зигзагами він кинувся до стіни й упав за якийсь ящик. Кілька разів запізніло свиснули кулі.

«Де ж ти сховався? Дивися, крутий який! Ну, нічого… Не ти перший, не ти останній!»

Знявши шолом, одягнув його на ступню. Добре, що ящик був невеликий. Витягнувшись щосили, Рикпет із-за одного боку ящика зміг трохи висунути шолом, а з іншого боку виглянути й засікти стрільця. Хитрість вийшла. Рикпет побачив спалахи пострілів у темному отворі дверей. Тоді він підняв автомат та ввігнав туди цілу чергу.

- Отак-то, пустунчику! Це тобі не глюків валити!

Він навіть не помітив, що таке життя стало йому подобатися. Це відбулося якось дуже швидко, буквально за кілька ігор. Йому подобалася й надійна вага автомата, і те, що він хитріший за гравців, і те, що він завжди вигравав. Він подобався сам собі як бравий синій воїн-заекранник, якому нічого й нікого боятися. Скільки разів він уже зіштовхувався з гравцями і завжди їх перемагав. Це тішило самолюбство. Але час ішов, і до цього почуття він звик.

«І правда, — думав він, — яка ж це гра? День і ніч, хочеш — не хочеш, а йди й возися з цими дурнями. Це вже зовсім на гру не схоже. А за роботу повинні зарплату платити… Дурість якась виходить! Гра не гра, робота не робота…»

Якось Рикпет пішов проводжати Гірею, яка заходила до кімнати Т1 107. По дорозі чарівниця ласкаво усміхалася, розпитувала, як йому живеться, чи добре годують, чим займається у вільний час. На всі ці питання Рикпет відповідав охоче. Чесно кажучи, йому навіть сподобалося, що Гіреї це