Олександр Юрійович Есаулов - Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов

макітрі своїм рюкзаком. Льоха присів і завив від болю, а переможний крик Патлатого розчинивсь у безодні блакитного неба.

— Йййййооой, — скривився Льоха, — але наука потребує жертв…

— Ну? — запитав його Петько, як тільки друг припинив кривитися та стогнати, але той заперечно похитав головою.

— Отже, в нас занадто різні мізки, — задумливо промовив Петько.

Обидва знову втупилися очима у валун.

Розділ 2. Не кожен камінь — камінь…

Темно у парку вночі. Темно, тихо та лячно, лишень дощ токотить по листю, наче незліченна кількість маленьких барабанчиків: тук… тук… тук… Дощик посилився, і удари окремих краплинок злились у тихий шелест. Таємничий камінь, який удень так уважно вивчали Льоха з Петьком, змокрів від дощу й виблискував у слабкому світлі самотнього ліхтаря. Раптом камінь засяяв. Не дуже сильно, але цілком помітно, а надто — коли місяць і зорі затулені низькими хмарами. Світло то посилювалося, то зникало, потім камінь набряк багряним кольором і згас. Поруч із ним з’явилася постать дванадцятирічного хлопчика, такого на зріст, приблизно як і довготелесий Льоха. На уроках фізкультури Льоха як найвищий учень завжди стояв першим у шерезі.

Постать, яка з’явилась у парку, виглядала не зовсім звичайно. Довгі руки та ноги, величезні, з блакитним вилиском, очі. Вух узагалі не було, волосся незвичного блакитного кольору. Дивна постать, дуже дивна!

Постать уважно роззирнулася і з подивом знизала плечима. Потім глянула на камінь, заплющила очі, знову глянула на камінь, і врешті-решт злостиво копнула його ногою. Нічого від того не змінилося — і це, мабуть, постаті дуже не сподобалося. Вона знову вдарила камінь ногою, щось промовила стиха, витягла з кишені невеликий прилад, схожий на мобільний телефон, спрямувала на валун і натиснула кілька кнопок. Валун зблиснув блакитним сяйвом, згас і більше не відгукувався. Постать спантеличено поглянула на прилад, тоді на камінь, знову натиснула кілька кнопок, але без будь-якого результату. Було видно, що перелякалася вона не на жарт. З кущів нечутно вистрибнув кіт, мокрий та брудний, роззирнувся, рушив до таємничого незнайомця й потерся об його ногу. Той підскочив від несподіванки, зойкнув і озирнувся у пошуках будь-якої зброї, але поряд не знайшлося ані дрючка, ані камінця. Бідаха нічого ліпше, ніж заскочити на валун, не придумав, і звідти з острахом позирав на невідомого звіра.

— Няв, — сказав кіт і теж стрибнув на камінь.

— Няв, — відповів незнайомець, і, зауваживши, що кіт не збирається нападати, трохи заспокоївся.

Тим часом кіт задер голову, понюхав повітря і, не відчувши запаху їстівного, зневажливо пирхнув та зістрибнув на землю. Прибулець навів прилад на кота і клацнув кнопкою.

Так, це справді був прибулець, і справді — ще хлопчик. Звався він Маняма Корпурама. Лише півгодини тому він вирушив до діда та бабці, які мешкали недалеко, за якихось двадцять парсеків від Голуша. Голуш — так називалася рідна Манямина планета. Двадцять парсеків — це півгодинна подорож зоряною електричкою. Це настільки близько, що батьки навіть не пішли провести його. Тільки дбайлива мати, похапцем готуючи сніданок, гукнула у коридор:

— Манямочко, як приїдеш до бабці — обов’язково зателефонуй, а то я буду хвилюватися!

— Добре, ма… Обов’язково… — і грюкнув дверима.

Спочатку все йшло як належно. Маняма вже мріяв про риболовлю на річці біля дідусевої хати. Дід, завзятий рибалка, як пішов на пенсію, спеціально переїхав з Голуша на Менпель, ближче до природи та подалі від промислового центру галактики.

— Бодай під старість подихаю свіжим повітрям! А ти, бабо, терпи! Вік уже доживаєш, а все по крамницях не нагулялася! Всілякого ганчір’я в хаті — шафи не зачиняються, а тобі все мало! — бурчав він на дружину, коли та почала опиратися переселенню. — Уявляєш собі, як там класно? Вийдеш зранку на ґанок, візьмеш вудки і… А навкруги тиша, пташки співають…

— Ага… — невдоволено підхопила дружина, — і корова мукає, бо не доїли… А хто її доїти буде? Невже ти?

— Ну, бабо, ти розігналася! Корова! Я стільки грошви не заробив, щоб справжню корову придбати! От на робокору вистачить… А що? Й пасти її не треба… Кидай в неї сіно чи траву — і отримуй натурпродукт. Бажаєш молоко — будь ласка! Бажаєш масло? Отримуй масло! А решту можна купувати у крамничці на найближчій планеті. Я вже довідався, зупинка зоряної електрички прямісінько біля ґанку. Справа на хвильку… А можна домовитися, щоб замовлення возили прямо до хати. Націнка за доставку лише десять відсотків. Зате відпочивай досхочу! А робокору пасти не треба ж! Сіна я десь замовлю… Чи мотокосарку на ядерному мініреакторі придбаємо. Двадцять років безперервної роботи без дозаправки! Я тобі стільки сіна накошу, що цілому стаду робокор вистачить!

— Мені й однієї забагато, — не здавалася бабуся, але врешті-решт дід наполіг на своєму — і бабуся підписала заявку на тимчасове переселення на Менпель.

— Спробуємо! — твердо сказала вона. — А вже згодом вирішуватимемо остаточно.

На тому й зійшлися. І ось уже два роки на радість Манямі дідусь із бабцею жили на Менпелі, на березі великої ріки. Риболовля тут була просто фантастична! Дід не визнавав жодних сучасних наворотів: гіпнотичних блешень, пахучих та співочих гачків та інших штучок-дрючок. Прості вудки та спінінг — ось і всі його рибальські снасті. Та й риба за великим рахунком була йому не потрібна. Дід брав рівно стільки, скільки можна було підсмажити чи вкинути в юшку, а решту відпускав на волю, примовляючи навздогін:

— Давай, давай… Приводь татуся із мамою…

Ось такий класний дідусь був у Манями. Бабуся була не менш чудовою. У домі завжди панувала хірургічна чистота. Вона й онука привчила до охайності та точності. Крім того, кожен ранок бабуся приносила від робокори по три літри чудового свіжого молока.

Мабуть, у системі зоряної електрички стався збій, і на одній із зупинок Маняму викинуло з підпростору. І ось зараз він не обнімався з чудовими дідусем та бабусею, а опинився на невідомій планеті в товаристві, цілком можливо, небезпечного звіра. А може, це й не звір взагалі? Може, це тубілець? Спробуй дізнайся! Про всяк випадок Маняма витяг комунікатор та занотував у пам'ять образ звіра-тубільця. По-перше, для колекції, а по-друге, може, знадобиться замаскуватися, адже чужа планета — вона і є чужа.

З неба падали маленькі краплини води, збиралися на комірці й неприємною цівкою збігали на спину.

— Бррр…

Відходити від буя він боявся: а раптом прийдуть рятувальники, а його нема? До того ж, він нічого не знав про планету, на якій опинився. Для нього це був просто зоряний буй номер вісімсот