Олександр Юрійович Есаулов - Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов

— Нет-нет, — запевнив його майор, — зачем же школу? Нам палаточный лагерь разбить, а потом, при необходимости, будем что-то строить.

Комендант зовсім не військовим жестом почухав потилицю.

— На западной окраине села есть хороший ровный лужок. Посмотрите, может, вам подойдёт?

— Спасибо, майор.

Командир полку разом зі старшим лейтенантом поїхали дивитися луг, а Шиманський та Скворцов неспішно, як і личить справжнім хазяям, пішли оглядати приміщення колишнього поліцейського відділку. Поліція займала великий будинок із іншого боку дороги. Шість кімнат, розділених нешироким коридором, та дві невеличких камери в підвалі — ось і весь поліцейський відділок.

— Не густо… — промовив Шиманський, — как, Скворцов? Не поместимся?

— Не поместимся, — погодився лейтенант, — придётся попа теснить.

Вони вийшли на ґанок. Майор махнув рукою:

— Сержант Гребенкин!

Від групи молодших командирів відокремився середнього зросту, русявий, присадкуватий військовий, із важкою кобурою на поясі.

— Идём с нами. Кто знает, сколько их там? — кинув майор, наче виправдовувався перед кимось.

Утрьох вони наблизилися до сусідніх воріт. Парканчик був невисокий і ажурний, як усі тут, швидше для того, щоб показати, де закінчується подвір’я, ніж для захисту від злодіїв чи небажаного погляду. Майор копнув низеньку хвіртку:

— Идём, глянем, как здешние долгогривые живут…

Поруч із міцним цегляним сараєм, розташованим у глибині подвір’я, на ланцюгу рвався дебелий собацюра, ставав дибки, ризикуючи задушитися ошийником, на два метри розбризкуючи білу слину. Гребінкін йшов останнім, він витягнув «ТТ» та смикнув затвор. Хто його знає, а раптом ошийник цього звірюки не витримає? Порве, на фіг, на куски, пікнути не встигнеш. Ганьба потім буде на увесь відділ: попівський собака півзадниці відкусив! Он яка звірюка…

На гавкіт вийшов господар обійстя:

— Панове офіцери? Прошу до хати… — він гостинно вказав рукою на двері.

Зайшли до великої кімнати, озирнулися навкруги. Гребінкін важко зітхнув: до вітальні виходило троє дверей інших кімнат, звідки дивилося по кілька пар дитячих оченят.

— Ого… — пробурмотів він.

— Что, ого? — непривітно запитав майор.

— Да так…

— Вот что, гражданин священнослужитель, это здание конфискуется для военных нужд.

— Як це? — не зрозумів священик.

— А вот так, — жорстко відповів майор, — здесь будет отделение НКВД. Поэтому даю вам сутки, чтобы очистить дом.

— Мати Божа… — пробурмотів священик та обвів поглядом усі двері. Якщо за ними й було якесь шушукання, то наразі усе стихло. Одні двері розчахнулися, і до вітальні зайшла дебела жінка — руки у боки. В очах її палахкотіло щось дуже недобре, а голос тремтів від стримуваної люті:

— Цебто як? Хіба хата не наша? Хіба ви її мурували?

Гребінкін почував себе ніяково: дідько забирай! Якби ж не виводок дітлахів! Що потім люди скажуть?

Обличчя старшого лейтенанта не відбивало ніяких емоцій: про що взагалі може бути мова? Хата потрібна для служби! Отже її треба звільнити негайно! Потреби держбезпеки не обговорюються! Цей темний піп та його жінка поки ще цього не розуміють! Нічого, невдовзі все стане на свої місця! Вони ще будуть обходити цей будинок десятою дорогою…

— Если завтра к утру дом не освободите, вынесем всё просто на улицу! — заявив майор, не мигнувши оком на войовничо налаштовану жінку.

— Щоб вас… — почала, але священик м’яко поклав їй долоню на плече.

— Заспокойся, люба. Світ не без добрих людей… Хтось та допоможе…

Вийшли з подвір’я на вулицю.

— Товариш майор, разрешите обратиться? В семье много детей, может, кого другого выселить?

— Гребенкин, с каких пор ты стал обсуждать приказ командира? — майор здивовано звів брови, — Пётр Николаевич, объясни сержанту…

— Гребёнкин, настрогать детей — труд невеликий! А домина эта разве их горбом построена? Люди ее строили, и за свои деньги, а он со своим выводком в этих хоромах роскошествует. А теперь этот дом, построенный народом, народу и отойдёт, понял? Да и по службе без этого дома никак. Разуй глаза и посмотри сам.

— Понял, товарищ старший лейтенант.

— Это хорошо. И имей в виду на дальнейшее: ещё раз такие разговоры услышу — отчислю. Ты кого пожалел? Ты классового вражину пожалел! А он тебе завтра нож в спину воткнёт! Что ты тогда запоёшь? Как нас учит товарищ Сталин? Чем дальше в лес, тем классовая борьба становится все напряжённей и острей! Злющей она становится, понял? А для классовой борьбы совсем не важно, ребёнок этот враг, женщина или здоровенный мужик с топором! Сегодня ребёнок — завтра мужчина, а на спусковой крючок и женщина нажать может! Только бдительность и беспощадность к классовым врагам обеспечит победу мировой революции.

— Так точно, товарищ старший лейтенант!

— Вот так вот…

— Ликбез закончен, — майор навіть не посміхнувся. Він строго глянув на сержанта та махнув головою у бік колишнього поліцейського відділку, — идём, надо организовывать разгрузку…

РОЗДІЛ 2

СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ.

По сільській дорозі йшли танки, мигтіли білі номери на круглих баштах. Під брязкіт гусениць посміхалися танкісти. Командири висувалися з башт і намагалися ловити букети осінніх айстр, які кидали деякі захоплені глядачі, а з відкритих люків шкірилися замурзані водії. Уздовж дороги стояло майже все населення Стасова, але тішився небагато хто, більшість дивилася на машини стривожено.

Село Стасів невелике й старовинне. За його історію мешканці бачили багато що крім, мабуть, одного — волі. Починаючи з чотирнадцятого століття, коли село уперше згадане в одному з літописів, воно було то під Польщею, то під Литвою, то під Австрією, то під Росією, то знов під Польщею. Так і жили… Півсела поляків, півсела українців, півсела ходить у католицький храм, півсела у грекокатолицький, півсела розмовляє українською, півсела польскою, півсела — вільні хазяї, півсела на рідній землі живуть, мов на чужині.

А зараз по Тернопільщині сунула військова машина небаченої потуги, збудована трударями неосяжної радянської імперії під страхом батога та заманливого, хоча й досить черствого, пряника. Радіти приходу совєтів, чи сумувати? Члени підпільної організації комуністів відверто раділи. Аякже! Прийшли свої! Зараз буде їхня влада! А всім відомо: чия влада, той і на коні! Зараз вони зададуть перцю усім своїм ворогам! А члени організації націоналістів нічого радісного у цьому пришесті не бачили. Яка різниця? Були одні окупанти, прийшли інші, ну то й що? З чого радіти? Що з того, що прийшли слов’яни? Поляки ж бо теж не німці, а хіба при них було так вже й добре?

Марійка стояла біля свого подвір’я, проводжаючи поглядом танк за танком, що рухалися нескінченою колоною, залишаючи глибокі сліди від сталевих траків на вологій після вчорашнього дощу землі. їй недавно виповнилося вісімнадцять.