Картава Ната - Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната

Частина 2.......Снікерси

На вулиці 90-ті, десь там, у великому світі, відбувалися важливі речі: перебудова, нові закони, а у когось навіть кольорові телевізори з'явилися. Але в селі Вітька це не мало жодного значення. У них зараз був останній день осінніх канікул- найкраща пора року для кожного школяра. Холодний ранковий туман ще не до кінця розвіявся, а Вітька уже сидів на старій лавці біля колодязя.

— Хей, Вітька! Ти ж не забув? —кричить з дороги Тарас, махаючи рукою.

— Якби я забув! — Вітька скочив на ноги, і погнався до друзів.

Цього року у них з'явилася нова розвага. Вони бігали до великої траси, махали руками далекобійникам, а ті кидали їм снікерси або ж польські жуйки. Десь вони чули, що в місті діти такого щастя не мають — і навіть якби мали, де їм так бігати серед асфальту та машин?

Хлопців було пʼятеро: Вітька, Тарас, Мішка, Сашка, і Дімка.

Серед них Вітька виділявся найсильніше. Можливо, через його невгамовну натуру або ж через зовнішність — завжди трохи розхристаний, із темною шкірою та чорним, як ніч, волоссям, за що його навіть старші хлопці дражнили «малим циганом». Але Вітька не ображався -йому подобалося бути особливим. Цього разу вони вирушили на трасу трохи раніше. Дорога, що вела з села, була вкрита легким першим приморозком, хлопці бігли, обганяючи одне одного.

— Ей, не поспішай! Далекобійники ще не виїхали з міста, - задихаючись, вигукнув Сашко.

— Та чого ж не виїхали, вже мають бути! - відповів йому Тарас, який біг попереду.

Нарешті вони дісталися до свого улюбленого місця — невеликої ділянки траси за селом, де фури часто сповільнювали хід перед поворотом.

 Вітька підійшов до самого краю і, ніби командир, підняв руку.

— Готові? — запитав він, дивлячись на хлопців.

— Готові! — відповіли ті в один голос.

Далекобійники були їхніми героями. Водії в кабінах своїх величезних фур, посміхалися і частенько щось кидали через вікно — буває, й польські жуйки або шоколадки з горіхами, що тоді вважалися справжнім скарбом. Перша фура з'явилася на горизонті. Це була велика червона машина. Хлопці, як завжди, почали енергійно махати руками.

— Диви, сповільнює! - вигукнув Дімка, вказуючи на вантажівку. Водій посміхнувся крізь вікно, махнув у відповідь і.. вилетіла маленька коробочка.

Тарас, найменший і найшвидший, враз підскочив, ловлячи її на льоту. — Що там, що там? — запитав Вітька, коли Тарас розпечатав коробку.

—О! Це польські жуйки з фруктовим смаком! — з гордістю відповів той. —Ух ти, польські!

 Всі хлопці зібралися навколо нього. Польські жуйки з наклейками були вищим пілотажем у їхній колекції скарбів. Пройшло кілька хвилин, і по дорозі наближалася чергова фура, цього разу зелена. Хлопці знали всі марки вантажівок, які проїжджали повз них, - від стареньких «КамАЗів» до блискучих «Мерседесів».

-Дивись, ось цей з Польщі! - кричав Мішка, стрибаючи на одному місці від нетерпіння.

- Минулого разу він кинув мені цілу пригорщу жуйок! -А ну тихо! - зупинив його Вітька, піднімаючи руку, як справжній полководець.

- Зараз все буде. Фура повільно підповзала до них, ближче і ближче. Хлопці підняли руки і почали весело махати. Водій, кремезний чоловік із густою бородою, виглянув у вікно і посміхнувся, помахав у відповідь. Через мить із вікна вилетіли кілька снікерсів. Хлопці радісно почали їх збирати.

Та Вітька вже думав про інше, йому подобалася ця гра, але сьогодні він задумав дещо більше. Він чув від старших хлопців, що за кілька кілометрів далі на трасі є заправка, де водії зупиняються відпочити. «А що, якщо ми підемо туди?» — крутилася в його голові ідея.

Пізніше коли вони повернулися в село, Вітька зібрав хлопців в себе біля доми.

—Слухайте, а що, як ми дійдемо до заправки? - запропонував він, коли всі вже сиділи біля криниці на тій же старій лавці, і ділилися здобиччю.

—Там що, більше снікерсів? -запитав Тарас, насмішкувато поглянувши на нього.

-Не тільки. Може, й водії розкажуть щось цікаве. - Вітька загорівся своєю ідеєю.-А ще там точно є солодка вода,і чіпси. І може нам там щось куплять.

Ідея подобалася не всім, але зрештою цікавість перемогла.

Наступного дня, після школи, вони всі зібралися біля траси, та вирушили до тієї заправки. Це була справжня пригода, бо трасу за селом вони ще ніколи так далеко вони ще недосліджували. Дорога виявилася не такою довгою, як здавалося, і за годину хлопці вже стояли біля яскраво освітленої заправки. Далекобійники збиралися тут на перекур. Машини стояли в ряд, і з кожної виходили втомлені водії. Дехто із них піднімав руки і махав хлопцям, коли бачив, що ті підходять. Але хлопці не сміли підійти ближче, бо розуміли, що це вже не їхня звична гра, а зовсім інший світ, дорослий, незнайомий. —А може, вони й тут жуйки кидають? - тихо запитав Сашко, озираючись на Вітьку.

-Та ладно тобі, - відповів той. - Тут все по-іншому.

Вітька вперше за весь час відчув себе не таким сміливим, як завжди. Серед цих великих машин і серйозних дорослих він ставив під сумнів свою впевненість. Водії, які сміялися і жартували між собою, здавалися недосяжними. І тут раптом один з них, огрядний чоловік у сірій жилетці з безліччю кишень, помітив їх і підійшов.

—Що, хлопці, теж водіями хочете стати?

—Ми ще незнаємо, - відповів Вітька, дивлячись йому прямо в очі.

- У нас є своя гра. Ми на трасі махаємо руками, а нам кидають жуйки і снікерси. А ви тут всі великі, як ваші фури.

Чоловік засміявся і махнув рукою.

-Ну, тоді пригощайтеся! - він дістав з кишені маленьку прим'яту пачку чіпсів і простягнув хлопцям.

- Це вам за сміливість.

Хлопці мовчки взяли пригощання, наче це була велика нагорода.

Вони ще довго залишалися на заправці, слухали розповіді далекобійників, які подорожували з Польщі, Німеччини та навіть Італії. Цей вечір став для них особливим, бо вони вперше відчули себе не просто дітьми з села, а частиною великого світу, який вони так хотіли пізнати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍