Юлія Рудишина - Чорт в червоній свитці, Юлія Рудишина

Я принишкла біля печі, перебираючи траву та коріння. Інколи дивилась на свого чорта та тихенько зітхала – тепер, коли він мені допоміг сусідів налякати, ще гірше стане. Проклянуть, та й не подивляться, що бабця моя завжди їх рятувала. Я ж не Ядиха, я не рятую. А тепер ще й чортяка за плечима. Але гарно він коваля та його кумів по селу поганяв, і що я раніше в тому Олексі бачила? Знову зиркнула на Грицька – най й рогатий, а все одно гарний хлоп.

— І що тепер? – спитав він, у віконце дивлячись. Свитка його поруч лежала, а тонка сорочка не ховала тіла. Міцний – як той дуб.

Я зашарілась – негодна зовсім, так витріщатися! Правильно про мене кажуть – розбещена та лиха! Ще й бабця нас покинула – вона завжди в першу травневу ніч у світ мертвих відходила. До наступної осені, коли ніч та день зрівняються, буде на Тій Стороні сидіти.

— А що тепер? – луною відповіла я та й погляд відвела. – Може, до тебе, в пекло?

— Навіщо тобі в пекло, чортова ти панна? – здивувався Грицько та блиснули його очі.

— Ну так я ж тепер до тебе прив’язана.

— Та ні, то я до тебе прив’язаний… — тихо сказав він. – Так що тепер, відьма, куди ти – туди і я. І нічого з тим не поробиш.

— Та я і кажу – пішли до пекла! – Я й сама не розуміла, чого це раптом придумала. – В селі тепер все одно життя не буде, не пробачать мені, що чорта притягла… а ти сам казав, в тебе там справи. Може, якось допоможу тобі?

— От правду твоя бабця казала – пришелепувата, — немов навіть з захопленням мовив Грицько. – Чи ти блекоти об’їлась?

І правий же він – бовкнула, як дурне у воду.

— Яка є, іншою не буду, — з образою відповіла я і відкинула трави. Глянула – немов окропом облила.

А чорт поруч опинився – і як він так швидко? Немов тінь ковзнула – і ось стоїть вже біля мене, палає його погляд – а там безодня, втопитись можна.

Я і пірнула в ту безодню. А чого мені втрачати? Все одно тут живу – як та сорока на тину. Одинока як тополя.

І коли відчула обійми Грицька – шалені, сильні, коли відчула його гарячий подих на шоці, то раптом подумала – а й добре, що все так сталось. Може, в тому пеклі не так і страшно буде? Гепнута, одним словом, як люди кажуть, а люди не брешуть.

— А ти на кішку перевертатись вмієш?

— А ти чого питаєш? Ні, не вмію.

— Тоді вчитись давай, відьмарка ти чи ні? – підхопив мене Грицько на руки. Дивиться – як кіт на сало. – В пеклі тобі це вміння в нагоді стане!

Який він… палкий, чортяка! Говорить — як шовком шиє. Ну якщо так, то добре. Будемо вчитись. Може, з таким чарівним помічником я нарешті справжньою чаклункою стану? Най і в пеклі – і справді, відьма я чи ні?

Кінець