Юлія Рудишина - Чорт в червоній свитці, Юлія Рудишина

2

— Терлич, терлич, мого милого приклич… — прошепотіла я наостанок і траву у ватру кинула, а бабуся прискіпливо дивилась на мене, сидячи на гілці велетенського дубу.

Закляття було не дуже складне, але я перехвилювалась. От і бовкнула в кінці не те, що треба, добре хоч бабця не чула… Та й в цілому… якщо навіть любчика приворожити не змогла, квітку сплутала, то чи можна довіряти мені таку справу? Але бабця розсудила – якщо котика не начаклуємо, най буде те, що буде – хоч і почвара яка, все допомога нещасній відьмарці. Мені, тобто. Прив’яжемо до мене, каже, духа якогось, і будемо повертатись у селище. А дух той нас захистить від розлючених селян.

Але те, що виникло в колі вогню, змусило мене впасти на траву з тихим зойком, а бабцю завити дурним голосом – певно, всі людоньки вирішили, що вовкулак наречену до свого лісу привів.

— Ой, Марічка, що тепер буде! – вила бабця все голосніше.

Адже у вогні стояв та витріщався на мене злісним та палаючим поглядом справжнісінький чорт! З крутими рогами, хвостом та у свитці червоній, як паничи ходять. Але ж гарний який! Обличчя бліде, вилицювате, великі чорні очі – немов безодня манить… Статурою міцний, плечі широкі, руки м’язисті… Ох який, куди до нього й ковалю!

Помітивши, як я на нього дивлюсь, чорт раптом зареготав та з вогню вийшов. Лють з чорних очей куди й поділась – ніби він зрозумів, що місце, куди його притягнуло закляттям, не наврочить. Руку мені подав, допоміг піднятись, навіть травичку зі спідниці прибрав.

— Ну що, панночко відьмо, нащо кликали? – спитав з хитрою усмішкою, і від неї лице його стало ще красивішим. Ох і файний в мене помічник буде… тобто чорт, звісно. Чорт. І від цієї думки я від нього відскочила наче ошпарена та й собі заверещала.

— Та цить ти! – прикрикнув чорт.

Я й замовкла під його поглядом.

А бабця злетіла з дерева та й мене загородила.

— Ти мені пробач, Грицько, то я винна, — заторохтіла вона, але чорт її перебив.

— Ядиха, ти чого волаєш, немов тобі хвоста підпалили? Кажи краще, нащо кликали, в мене в пеклі й своїх справ доволі… Хоча… — Він до чогось прислухавсь, а потім зблід сильніше, як мертвяк став. Спробував зникнути, але не вдалось. – Ах ти собача кров! Чортові баби, ви що накоїли? Трясця його! Щоб мені тут провалитись!

— Ох пробач, дурна я та стара, все плутаю, а онучка моя невинна, — затремтіла мертва відьма, немов її могли другий раз прибити. — Хочеш – мені відплати, її не чіпай!

— А що ми накоїли, можна спитати? – влізла я, дивуючись, чого це зовсім не боюсь цього гостя з пекла. Приємно було, що бабуся захищає, але все ж я сама набідокурила, мені і відповідати. – І не слухайте, пане чорте, бабцю Ядиху, то вона мене врятувати хоче.

— Ти ж мене, клята відьма, до себе навіки прив’язала! – гаркнув несамовито чорт та хвостом по дереву вдарив. Дерево й гепнулось. – Най би тебе пранці з’їли!

Ого, який силач. Та мені з таким помічником ніхто не буде страшний!

— Ви, пане чорт, на всяк випадок, мене не сваріть, — відійшла я задки. – Бо хто зна – якщо ми пов’язані, то й вас на пару зі мною їсти будуть?

Але від його погляду схотілось самій піти та втопитись, не чекаючи, поки нявки втоплять.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍