Джеймс Баррі - Пітер Пен

class="p1">Іноді, мандруючи у дитячих думках, пані Дарлінг наштовхувалася на речі, яких не могла зрозуміти, і найзагадковішим для неї виявилося ім’я Пітер. Вона не знала ніякого Пітера, і все-таки він зустрічався то тут, то там у голівках її Джона і Майкла, а Венді взагалі завела з ним листування своїми жахливими кривулями. Це ім’я у неї виділялося серед інших слів, бо було написане жирними літерами, і коли пані Дарлінг пригледілась до нього пильніше, воно здалося їй надто дивним і підозрілим.

— Так, він досить зухвалий, — з жалем визнала Венді. А мама далі допитувалася:

— То хто ж він такий, моя рибонько?

— Розумієш, мамо, він — Пітер Пен.

Спочатку пані Дарлінг нічого не зрозуміла, але потім, повернувшись подумки у своє дитинство, вона згадала-таки Пітера Пена, про якого розповідали, ніби він живе в країні фей.

Взагалі, про нього існувало безліч легенд: казали, наприклад, що коли діти помирають, він супроводжує їх на той світ, щоб їм було не так страшно.

Пані Дарлінг вірила в нього колись, але тепер, коли вона вже вийшла заміж і стала зовсім дорослою, — тепер вона дуже сумнівалася в його існуванні.

— Але ж, — звернула мама увагу Венді, — він мав би досі вирости.

— О ні, він не росте, — твердо і впевнено сказала Венді, — він точнісінько такий, як я.

Вона мала на увазі, що Пітер залишився дитиною душею і тілом. Венді навіть не уявляла, звідки їй це відомо, просто знала — і край.

Пані Дарлінг поговорила на цю тему з чоловіком, але той тільки усміхнувся: ну-ну.

— Запам’ятай мої слова, — сказав він, — це просто якась нісенітниця, яку Нана вклала в їхні голови, просто якісь собачі фантазії. Не турбуйся, це скоро минеться.

Але нічого не минулося, і невдовзі цей хлопчисько — цей бешкетник! — вразив пані Дарлінг до глибини душі.

Дітям властиво потрапляти у найдивовижніші ситуації і ніскільки не перейматися цим. Тільки діти можуть згадати мимохіть — через тиждень після пригоди, — як вони були в лісі, зустріли там свого померлого дідуся і бавилися з ним. І саме так Венді одного ранку зробила тривожне відкриття. На підлозі дитячої зненацька з’явилося кілька листочків з дерева — листочків, яких там не було, коли всі лягали спати. Пані Дарлінг якраз сушила голову над тим, звідки вони могли взятися, коли Венді сказала з поблажливою усмішкою:

— Напевно, це знову той Пітер!

— Венді, ти про що?

— Як негарно з його боку не витерти ніг, — зітхнула Венді.

Вона була дуже охайною дівчинкою.

Далі Венді пояснила, цілком логічно і доказово, що Пітер інколи ночами приходить до них в дитячу кімнату, сідає в ногах її ліжка і грає на сопілці. На жаль, вона ніколи не прокидалася під час цих візитів, тому й не знала, звідки вона це знала — просто знала і все.

— Які дурниці ти говориш, моя дорогенька. Ніхто не може увійти в наш дім без стуку.

— Я думаю, він приходить до нас через вікно, — сказала дівчинка.

— Але ж, доню, це третій поверх.

— А хіба не було того листячка під вікном, мамо?

Так, це була правда: листочки знайшлися біля самого вікна.

Пані Дарлінг не знала, що й думати, бо для Венді ці дивні речі здавалися такими природними, що неможливо було їх заперечити, переконуючи дитину, ніби це був тільки сон.

— Донечко моя, — вигукнула пані Дарлінг, — чому ж ти не розповіла мені про це раніше?

— Я забула, — безтурботно мовила Венді. Вона саме поспішала до сніданку.

Ну, звичайно, так і є: усе це, мабуть, їй наснилося.

Але, з іншого боку, — як же тоді листя? Пані Дарлінг дуже уважно придивилася до нього: це було сухе листя і, очевидно, воно не могло вирости на жодному дереві, яке можна знайти тут, в Англії. Вона повзала по підлозі зі свічкою в руці вивчаючи дивні відбитки ніг. Поштрикала кочергою в комині й простукала стіни. Спустила мотузку з вікна аж до тротуару — там було добрячих тридцять футів, — але ніхто по тій мотузці не піднявся.

Так-так, усе це Венді наснилося.

Ні-ні, нічого Венді не наснилося, і це показала наступна ніч. Можна стверджувати, що саме тієї ночі розпочалися надзвичайні пригоди.

Тої ночі, про яку іде мова, усі діти вже повкладалися до сну. Сталося так, що у Нани був вихідний, і пані Дарлінг сама купала їх і співала їм, аж доки вони, одне за одним, не відпустили її руку і не провалилися глибоко у царство сну.

Довкола було так безпечно і затишно, що мама всміхнулася своїм недавнім тривогам і мирно сіла шити при вогні.

Вона готувала сюрприз для Майкла — сорочку до дня народження. Полум’я ще пломеніло, дитячу кімнату освітлювали три світильники, на колінах пані Дарлінг лежало шиття. І ось її голова похилилася — як же граційно! — і вона задрімала. Погляньте-но тільки на цю компанію: онде Венді і Майкл, ось Джон, а тут, при вогні, — пані Дарлінг. Сюди б іще один, четвертий, світильник.

Вона задрімала — і їй наснився сон. Їй снилося, що країна Небувалія отут, зовсім поруч, і той дивний хлопчик — якраз звідти. Він не налякав її, бо вона зрозуміла, що вже бачила його риси в обличчях багатьох бездітних жінок. Може, його можна знайти і в обличчях декотрих матерів. Але у її сні він начебто відхиляв завісу, що приховує країну Небувалію, і вона помітила, як Венді, і Джон, і Майкл підглядають у вічко.

Спиться — сниться, і цей сон міг нічогісінько не означати; але поки він тривав, вікно дитячої відчинилося і на підлогу зістрибнув хлопчик. Його супроводжувало дивне світло — ніби світлячок з кулачок завбільшки, — і це світло почало гасати кімнатою, як живе. Мабуть, воно й розбудило пані Дарлінг.

Вона підскочила з криком, побачила хлопчика і якимось дивом відразу зрозуміла, що це і є Пітер Пен. Якби ви, чи я, чи Венді опинилися там, кожен з нас неодмінно побачив би, що прибулець чомусь скидався на таємничий поцілунок пані Дарлінг. Це був дуже гарний хлопчик, у вбранні з сухого листя і деревної смоли, але найпримітніше у ньому було те, що він досі міг похвалитися усіма своїми молочними зубами. Коли він, Пітер, побачив, що пані Дарлінг вже доросла, він заскреготав на неї тими маленькими перлинами.

Розділ 2. Тінь

Пані Дарлінг скрикнула, і, як на те, двері відчинились, і зайшла Нана, повертаючись із вечірньої