Лія Серебро - День падіння з висоти., Лія Серебро

2

-Давай швидше! Переодягнися у щось пристойніше! Зараз поїдемо на цвинтар! - між справою гаркнув чоловік, застібаючи дорогий і масивний годинник на руці.

   Навіть у такий важкий для нашої родини день він не забував мати бездоганний вигляд. Встиг поголитися перед похороном і одягнутися у свіжовипрасувану сорочку.

-Скасуй усе... Нехай дитина ще кілька годин побуде зі мною! - з натиском повторила я.

-Пізно! Катафалк чекає і народ уже збирається! Мені не потрібно зайвих очей! - відрізав він грубо. Це була його традиційна манера спілкування зі мною відразу після розпису і на довгих шість років.

   Я опустила очі й виявила, що все ще була в халаті, одягненим на нічну сорочку.

-А піп відспівувати не буде? - спробувала потягнути я час.

    Роздратованим жестом він відкинув мобільний телефон на стіл.

-Переодягнися! Я сказав!

   На його шиї запульсувала жилка від злості, а я подумала, що саме зараз готова довести його до сказу, щоб він більше не стримувався і прибив мене просто тут і зараз.

-Я не поїду нікуди і сина не відпущу більше! - закричала я як божевільна, усім тілом пригорнувшись до сина і вчепившись пальцями за стінки труни.

-Ти з глузду з'їхала і тебе лікувати треба!? - пригрозив він, схопивши мене за комір.

Божевілля того, що відбувається, наростало з шаленою силою. Я не чинила опору, а лише піддалася йому для побоїв, підставивши своє безпорадне тіло й обличчя. Я заплющила очі, чекаючи на удар, але він щосили відкинув мене на підлогу.

   Няня прибігла на шум і тримала в руках піалу з булочками та цукерками.

-Це - на могилку... - млявим голосом промовила вона, не помічаючи того, що відбувається.

-Тебе не цікавитиме думка людей, чому ти так таємно і в поспіхах ховаєш свого сина? - наважилася я ще більше з викликом у голосі, звертаючись до чоловіка.

-Вертів я на члені цих людей! Хто і що мені може сказати!? - заперечив він злобно.

   Усе людяне в ньому атрофувалося з самого народження. Таким виродком явно не стають по життю. Таким садистом можна тільки народитися. Гроші, безкарність, зв'язки з владними колами ще більше розв'язали йому руки. Я зрозуміла, що саме зараз, хоч би як провокувала я його, цей хитрий, продуманий і виверткий виродок не зачепить мене. Колись ці  сині очі, обрамлені густими віями здавалися мені самими манними так привабливими, гарними та рідними, а тепер вони холодні та жорсткі. До болю я боялася дивитися в його очі. Саме його погляд я до здригання кожної клітинки моєї душі ненавиділа найбільше.

-Вбий мене... - молилася я.

-Досить! Багато честі та смертей на сьогодні! - проскреготав він.

  А я так і не зрозуміла серйозно він це сказав чи ні. Інстинкт самозбереження був пригнічений повністю  Ще трохи, і настрій його може змінитися  ще у гірший бік. Я ризикую не поїхати на цвинтар. Він просто не дозволить і зачинить мене в одній із кімнат. Підіймаюся і йду переодягатися. Від дзвону у вухах і стукоту серця я мало що чую навколо. Дію на автоматі, помічаючи лише іграшки сина, його рюкзак, який ми купили до школи, речі... Це й повертає мене до реальності. Я знову ридаю. Тихо, ковтаючи струмки сліз, що затуманили мій погляд.

     Від мене залишилася лише оболонка. А душевний біль настільки був сильним, що свідомість вважала його небезпечним і ввімкнула режим шоку, щоб уся нервова система не дала збій відразу.

  Не варто тягнути час із перевдяганням. Я знаю його, і вони можуть поїхати без мене. Я спустилася з другого ярусу і знову смиренно стала біля труни.

  -Завантажуйте! - скомандував чоловік.

   Він говорить про сина, ніби про вантаж або товар. Жодної краплі співчуття, горя, або каяття в його діях.

Кілька великих хлопців, вочевидь із похоронного бюро, з легкістю підняли труну і завантажили її в катафалк.

-Ти поїдеш зі мною. - байдуже прошипів чоловік.

-Я сяду в катафалк! - впевнено сказала я.

-Ти поїдеш зі мною! - з натиском на кожне слово повторив він.

-Олександре Олександровичу! - звернулася до нього няня, у якої нарешті почав проявлятися тверезий розум, а дія препаратів поступово сходила нанівець.

     Він кинув на неї запитальний погляд, ніби згадавши, що хтось ще має бути присутнім зараз, окрім мене і хлопців із похоронного бюро.

-Дозвольте мені з вами поїхати... - продовжила вона з надією в голосі.

   Невдоволено видихнувши, він все ж таки дозволив їй поїхати, а я  пробралася в катафалк до сина.

-Ваш син був чимось інфекційним  хворий? - обережно поцікавився водій.

   Я й без зайвих натяків зрозуміла, до чого він поставив таке запитання.

-Просто, перший раз бачу, щоб так поспішно ховали дитя... - додав він, розмірковуючи і перебуваючи в підозрах.

-Прошу вас, не ставте зайвих запитань! У нашій родині велике горе і ми хочемо якомога менше сторонніх очей... - відчужено відповіла я, не бажаючи підтримувати діалог.

   У катафалку я прийняла тверде рішення піти з цього життя. Накласти на себе руки одразу після приїзду додому. Сенсу існувати далі на цьому білому світі у мене не було. Близько години зайняла наша поїздка на кладовище.

-Ти що-небудь пристойніше не змогла одягнути? -  пошепки прошипів чоловік, стоячи біля могили сина.

    Це все, що його хвилювало на той момент. Це все, на що здатен його мозок у цю хвилину. Я одягла чорну стриману блузку, верх якої трохи просвічував, але не критично і не вульгарно. Такий був фасон, а більше нічого відповідного у мене не було. Я закуталася щільніше в палантин і не вважала за потрібне щось відповідати йому. Виправдовуватися, підлабузнюватися і лицемірити я більше не маю наміру. У моїй голові жеврів і чекав іскри план накласти на себе руки, і якомога швидше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍