О. Генрі - Королі і капуста

«Його бундючність дременув учора заячим маніром з усією монетою в торбі та жмутом мусліну, що звів його з розуму. Купа поменшала на п’ять нулів. У наших усе гаразд, тільки мало побрязкачів. За комір обох. Головний разом з мануфактурою тримає курс на солоне. Ви знаєте, що робити.

Боб»

Гудвін легко розібрався в цій чудернацькій писанині. Він був найщасливіший з усього авангарду американських шукачів наживи, що насунули в Анчурію, й не піднявся б так високо, якби не вмів усе передбачати й заздалегідь робити висновки. Політична інтрига була для нього звичайним бізнесом. Він був досить розумний, щоб мати деякий вплив на проводирів заколоту, й досить багатий, щоб купити прихильність і повагу дрібних урядовців. В країні завжди була яка-небудь революційна партія, і він завжди приставав до такої партії, бо прибічники кожного нового уряду діставали нагороду за свої труди. Тепер у такій ролі виступала ліберальна партія, яка намагалася скинути президента Мірафлореса. Якщо колесо повернеться щасливо, Гудвін одержить концесію на тридцять тисяч акрів найкращих кавових плантацій всередині країни. Деякі недавні вчинки президента Мірафлореса наштовхнули Гудвіна на думку, що уряд от-от має розпастись, не дожидаючи революції, і тепер телеграма від Енглхарта підтвердила ñoro мудре передбачення.

Телеграма, яку анчурійські лінгвісти даремно намагались прочитати, вдаючись то до іспанської, то до початків англійської мови, принесла Гудвінові дуже цікаві для нього новини. В ній повідомлялося, що президент республіки втік із столиці, захопивши з собою державну казну. Втік не сам, а в компанії привабливої авантюристки Ізабелли Гілберт, співачки оперної трупи, що її от уже цілий місяць президент вшановував у Сан-Матео такими бучними бенкетами, якими не часто вшановують і королів. Вираз «заячим маніром» означав не що інше, як їзду верхи на мулі, бо саме так тільки й можна дістатись від столиці до Кораліо. Згадка про те, що «купа поменшала на п’ять нулів», ясно вказувала на злиденне становище національних фінансів. Так само ясно було, що переможній партії, яка тепер зможе прийти до влади мирним шляхом, дуже потрібні будуть «побрязкачі». Коли вона не виконає своїх обіцянок і не здобуде трофеїв для роздачі переможцям, становище нової влади може й справді стати безнадійним. Отже, треба неодмінно схопити «за комір» «головного» і повернути в свої руки засоби війни та управління.

Гудвін передав телеграму Кйоу.

— Прочитайте, Біллі, — сказав він. — Це від Боба Енглхарта. Чи розбираєте шифр?

Кйоу присів на порозі поруч Гудвіна й почав уважно вивчати телеграму.

— Це не шифр, — сказав він нарешті. — Це так звана література, тобто система мови, яку вигадали белетристи і яку вони приписують людям, навіть не ознайомивши їх із нею. її винайшли журнали, але я досі не знав, що її схвалив президент Норвін Грін. Тепер це вже не література, а мова. Словники, як не силкувались, не змогли позбавити її ознак діалекту. Коли її визнало Західне телеграфне об’єднання, можна бути певним, що незабаром з’явиться цілий народ, який розмовлятиме нею.

— Ви залізли у філологію, Біллі, — сказав Гудвін. — Ви розумієте, про що тут ідеться?

— Ще б пак, — відповів доморослий філософ. — При потребі можна легко зрозуміти яку завгодно мову. Якось я прихитрився зрозуміти навіть наказ забиратися геть, виданий класичною китайською мовою, коли його підтвердили дулом рушниці. А ця маленька літературна спроба, яку я зараз держу в руках, не що інше, як «Лис на світанку». Ви грали в таку гру, Френк, коли були хлопцем?

— Здається, — відказав Гудвін, сміючись. — Треба взятися за руки і...

— Зовсім ні, — перебив Кйоу. — Ви сплутали цю чудову спортивну гру з іншою, яка зветься «Навколо куща». «Лис на світанку» — цілковита протилежність їй, і за руки не треба братись. Зараз я розкажу вам, як це робиться. Наш президент і його напарниця перед тим, як побігти, підводяться на ноги в Сан-Матео й вигукують: «Лис на світанку!» А ми з вами, стоячи тут, відповідаємо: «Гуска й гусак!» Вони запитують: «А скільки миль до міста Лондона?» Ми відказуємо: «Небагато, якщо у вас довгі ноги. Скільки вас?» Вони кажуть: «Більше, ніж ви можете спіймати». І тоді починається гра.

— Розумію, — сказав Гудвін. — Треба пильнувати, щоб гусак та гуска не прослизнули у нас поміж пальцями, Біллі: у них надто коштовне пір’я. Наші готові хоч зараз до влади, але з порожньою скарбницею ми продержимось не довше, ніж новачок на мустангові. Нам доведеться грати в лиса на всьому узбережжі, щоб не дати їм утекти за море.

— Якщо вони їдуть на мулах, — сказав Кйоу, — то дістануться сюди тільки на п’ятий день. У нас досить часу, щоб виставити сторожу. Є тільки три пункти на узбережжі, де можна сісти на пароплав: наше місто, Солітас та Аласан. Тут і треба їх стерегти. Це не важче за шахову задачу: лис починає — й мат за три ходи. Ой ти, гусаче, у світ мандруєш, а над собою лиха не чуєш... З ласки літературного телеграфу скарби цієї забутої богом країни опиняться в руках чесної політичної партії, яка тільки й думає, як би перевернути все догори дном.

Кйоу правильпо змалював становище. Дорога від столиці до узбережжя — надзвичайно важка. Подорожнього трясло й трусило, морозило й пекло, мочило й сушило. Стежка здиралась на страшні бескиди, зависала, як гнила нитка, над жахливими проваллями, поринала в холодні потоки, що текли з білих снігових верхів, звивалась, мов гадюка, крізь ліси, куди ніколи не заглядає сонце, де кишать небезпечні комахи та звірі. Збігши з гір, стежка утворювала тризубець, середній кінець якого кінчався в Аласані, один відгалужувався до Кораліо, а ще один врізався в Солітас. Поміж горами та морем простягалася смуга наносної землі миль на п’ять завширшки. Тут тропічна рослинність була аж надто буйна. На відвойованих де-не-де у джунглів клаптиках землі були розведені плантації бананів, цукрової тростини та апельсинові гаї. Навколо них буяли дикі зарості, населені мавпами, тапірами, ягуарами, алігаторами, дивовижними плазунами та комахами. Де не було прорубаної дороги, там гілки та ліани сплітались так густо, що й гадюка ледве-ледве пролазила крізь нетрі. Тільки крилаті тварини могли безпечно рухатись по зрадливій лісовій трясовині. Отже, втікачі могли дістатись до берега тільки однією з трьох зазначених доріг.

— Нікому пі слова, Біллі, — порадив Гудвін. — Краще, як вороги наші нічого не знатимуть про втечу президента. Можливо, що й