Торія Онопрієнко - Зона скляних пустель (збірка віршів), Торія Онопрієнко

Мені кажуть, що я ніби справжній шакал,
Люблю кров, що тече із розірваних жил.
Кажуть, здиблена шерсть, кажуть, лячний оскал,
Та спочатку спитай мене, як же я жив.

В трясовині я темної ночі тонув,
Забуваючи, рідний мені небосхил.
Там я власної крові чимало сьорбнув
А чужу я лиш потім так жадібно пив.

Я в оковах сидів і в капкан потрапляв,
Та до цього звикать не хотів і не міг.
І кайданів нема, щоби я не зламав,
І ланцюг, щоби враз перервати мій біг.

Не буває на світі стезі без кінця
І слідів, що навіки пішли у пітьму.
Щоб живого противника, а чи мерця
Не схопив я чи навіть не взяв на льоту.

Не боюся вже більше я леза клинка
І стріли з тятиви чи її силует.
Я боюся лиш згаснути ще до стрибка,
Не почувши, як ворога трісне хребет.

От би знову почути на вулицях сміх,
От нарешті криваві скінчилися б дні... 
Я б сховав свої ікла, бо я переміг.
Я би легко позбувся своєї броні.

©Торія Онопрієнко