Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

усе одно для більшості колег дослідницький майданчик у Теннессі був і залишався «Трупною фермою». Саме тут, у Ноксвіллі, у відділенні Центру кримінальної антропології Університету Теннессі, мені пощастило пройти тренування на початку своєї кар’єри. Але відтоді сплинуло багато років. Забагато, як сказав директор Центру і мій старий учитель Том Ліберман.

Сидячи в залі відльотів у Гітроу, спостерігаючи за беззвучним повільним танцем літаків за величезним вік­ном, я міркував, як воно буде — повернутися. Усі ці місяці важкого одужання після виходу зі шпиталю, під час дуже важкої реабілітації, перспектива майбутньої місячної поїздки давала певну надію, правила за мету, до якої варто рухатися, здавалася таким необхідним мені новим початком.

І ось тепер, коли я вже фактично вирушив у дорогу, уперше за весь цей час прийшла думка: чи не забагато сподівань покладаю на цю подорож.

У Чикаго довелося чекати наступного рейсу дві години, а коли я приземлився в Ноксвіллі, у небі ще гуркотів останній відгомін грози. Але невдовзі хмари розійшлися, і коли я забрав багаж, то вже визирнуло сонце.

Я глибоко вдихнув, насолоджуючись незвично вологим повітрям, та вийшов з аеропорту на пошуки найнятого заздалегідь автомобіля. Дорога курилася, випаровуючи перцевий присмак вологого асфальту. Повільно відступали синьо-чорні грозові хмари, після дощу вздовж шосе буяла густа сліпучо-яскрава зелень.

Наближаючись до міста, я відчув, як покращується настрій. Мені все вдасться.

А ось тепер, майже тиждень по тому, я вже не такий цього певний. Я спустився стежкою до галявини, де стояв високий дерев’яний триніжок, схожий на непокритий каркас тіпі[2]. На платформі під ним лежало тіло, яке мали підняти й зважити. Сходячи зі стежки (пригадав попередження Алани), я перетнув галявину, де на землі було розміщено кілька прямокутних бетонних плит, чіткі геометричні форми яких різко контрастували з лісистою місциною. На бетоні лежали людські останки — частини експерименту зі спостереження за ефективністю сканера для виявлення підземного розташування трупа.

За кілька ярдів я помітив довготелесу незграбну постать у штанях-чіносах та крислатій панамі. Чоловік стояв навколішки, роздивляючись показники індикатора на відрізку трубки, що стирчала з землі.

— Що там, як там? — запитав я.

Він продовжував вдивлятись у цифри крізь окуляри в металевій оправі, голови не підняв, тільки легенько постукав пальцем по табло.

— Такий потужний запах легко вловити, що думаєш? — пробурмотів він замість відповіді.

Відкриті голосні його вимови видавали уродженця Східного узбережжя та відрізняли від заокругленої тягучої говірки Теннессі. Скільки я його знаю, Том Лібер­ман шукав свій Святий Ґрааль: молекула за молекулою аналізуючи гази, що утворюються в процесі розкладання, він намагався визначити запах гниття. Кожен, у кого колись під підлогою здохла миша, визнає, що такий запах існує і що тримається він ще довго по тому, як стане недоступним для людських органів чуття. Можна навчити собак розпізнавати запах трупа через багато років після погребіння. Том запропонував розробити спеціальний сенсор, здатний замінити службового собаку, — це значно полегшило б процес пошуків і виявлення трупа. Але теорія та практика, як завжди буває, — то «дві великі різниці».

З буркотінням, більш розчарованим ніж задоволеним, Том звівся на ноги.

— Ок. Наразі все, — він скривився, почувши тріщання в колінах.

— Я до їдальні, щось пожувати. Ідеш?

Складаючи обладнання, він сумно всміхнувся.

— Не сьогодні. Мері напакувала сандвічів. Курятина з пророслою квасолею або ще якась корисна гидота. А, поки не забув, на вихідних тебе запрошено на вечерю. Здається, вона втокмачила собі в голову, що тобі тут їсти не дають, — він знову скривився. — Тебе вона хоче відгодувати. А я приречений на кролячий корм. Де справедливість?

Я всміхнувся. Томова дружина чудово куховарила, і він це добре знав.

— Скажи їй, що я радо завітаю. Допомогти щось нес­ти? — запропонував я, коли він примощував на плече полотняну сумку.

— Ні, усе гаразд.

Звісно, не хоче мене перенавантажувати. Але все одно видно, як він захекався, повільно прямуючи до брами.

Коли ми з Томом уперше зустрілися, йому було вже добряче за сорок, і він щиро тішився можливості навчити своєї премудрості новоспеченого британського кримінального антрополога. Це було так давно, що й не згадаєш, і роки, що минули, зоставили свій слід. Ми сподіваємося, що люди залишатимуться такими, якими ми їх пам’ятаємо, але ж так не буває. І все одно, коли я побачив Тома, мене вразило, як він змінився.

Том ще не оголосив офіційно, коли піде з посади директора Центру кримінальної антропології, але всі знали, що, майже напевно, це станеться до кінця року. Два тижні тому місцева газета присвятила йому статтю, яка більше скидалася на вітальний адрес, ніж на інтерв’ю. Він і зараз зберігав статуру колишнього баскетболіста, але похилий вік додав худорлявості до й без того кістлявої фігури. Аскетичний вигляд, запалі щоки та залисини викликали тривожне враження слабкого здоров’я. Але коли він жартував, то очі його блищали, як і раніше, і так само не потьмяніла його віра в людську природу, попри те що більшість своєї кар’єри він досліджував її темний бік. «Та ти й сам уже теж побитий, мов те старе відро», — нагадав я собі, торкнувшись потворних шрамів, прихованих під сорочкою.

«Універсал» Тома чекав на стоянці перед полігоном. Перед тим як вийти, ми зупинилися біля брами, стягуючи захисні рукавички й бахили. За нашими спинами опустився шлагбаум, і нічого вже не вказувало на те, що криється по той бік. Дерева за огорожею, такі буденні та безневинні, розправляли на теплому вітерці голі віти, що вже зеленіли новим життям.

На стоянці я одразу ж витяг з кишені мобільний та увімкнув його. Правила не забороняли користуватися телефоном, але мені було ніяково порушувати тишу й спокій цього місця зайвими дзвінками. Не те щоб я чекав на когось. Усі, хто міг мені зателефонувати, знали, що я в іншій країні, а людина, з якою я найбільше волів поговорити, не зателефонує. Відклав телефон. Том відчиняв багажник і ставив туди сумку. Він вдавав, що зовсім не захекався, а я вдавав, що не помічаю цього.

— Підвезти тебе до їдальні? — запропонував він.

— Ні, дякую, пройдуся. Треба трохи розім’ятися.

— Дисципліна, гідна захоплення. Ти мене присоромив, — його перервав телефонний дзвінок. Він вийняв мобільний та глянув на екран. — Вибач, мушу відповісти.

Я залишив його розмовляти, а сам попрямував через стоянку. Попри те що дослідний полігон належав до кампусу Медичного центру Університету Теннессі, розташовувався він цілком незалежно. Притулившись на віддаленому узліссі, полігон перебував наче в іншому світі. Сучасні будівлі залюдненої лікарні та зелена паркова зона навколо неї вирували пацієнтами, студентами й медиками. На лавці в парку сміялися медсестра й молодик у джинсах; мати