Артур Сіренко - Нотатки відлюдника, Артур Сіренко

Стоячи на вершині чергової гори я побачив на горизонті – на сусідньому хребті велетенські білі вуха, що стирчали з землі. Цими вухами можна було б слухати як розмовляють зорі. Але ці вуха люди використовували зовсім інакше – з лихою метою. А Нині вуха хоч і біліли як сніг, але потрохи іржавіли та розвалювались. Я ще подумав: «Все минає, навіть гординя людська…» І рушив далі. Йшов собі слухаючи вітер минувши криволісся і гору, що нагадувала піраміду. Перейшовши перевал, де я спочивав в тіні дерев слухаючи птахів, я надибав (на своє здивування) за хребтом на колибу явно населену, хоча дуже потріпану вітром і розхристаним потоком часу. Колиба вразила і зачепила мене своїм якимось потойбічним виглядом – збудована була химерно – дах був вдвічі більший за саму колибу і нависав спереду хатки над порожнечею. Так ніби під дахом половина простору було житло, а половина порожнеча. 

Пастух зустрів мене привітно. І навіть не розпитував хто я і звідки в цій пустці і кинутому краї де давно крім нього ніхто не ходить і ніхто не живе. Питання зайві – і так все зрозуміло – для чого запитувати? Пригостив мене сиром і буцом (від молока я скромно відмовився – я ж не кімерієць-молокоїд). Пастух розуміюче кивнув головою, так нібито Геродот змалечку був його настільною книгою. Обличчя в нього було зоране часом і з такою печаткою самітництва, що питати його як він тут живе і для чого було б і марно і вульгарно. Розмова полилась якось сама собою – про головне. Я більше слухав аніж  говорив слова і речення. Я люблю слухати, особливо відлюдників – їх тихі слова як пошерхла кора дерева – тихі, хоч і зашкарублі. А краще вже говорити тихо, аніж кричати вітру про те, що він дме намарно. Мені здалося навіть, що старий як світ пастух говорить не мені, а порожнечі…. Монолог був спочатку чисто соціальний:

-  Немає в горах ладу, немає порєдку ніц. І добра нема – біда одна. Ото як вбили нашого цісаря Фердінанда ясновельможного та не стало бабці Австрії так ото й з того часу й гибіємо…

(Якщо відверто не очікував почути отак от раптом серед пустки і тиші такі дифірамби монархізму. І такі сентименти щодо Габсбургів. Сто літ пройшло, а все Австро-Угорщина для гуцулів щось фундаментальне і незабутнє – а інше – суєта і тлін.)

- А худібку тримати нині то збиток один, за живу вагу копійки платять, то кому то треба глядіти корови. Йо. Хіба за полосу перегнати – там в кілька разів дорожче заплатять. Та хіба то контрабанда? Ади тож тварина – пішла собі…

Я погодився – це справді, зовсім не контрабанда. Тварини не знають, що таке кордон і для них наші людські умовності – безглуздя. Всі ми під сонцем ходимо. І корови теж. А лінії на карті не для них креслені. 

- Нині то я один на полонині, а колись був ще один пастух – Іваном звали. У нього батько за тих француватих совітів був голово сільради. Не тут, а в Гриняві. І хату по містовому бляхом покрили. Ади щоб файно було. Так батько його в районі на техніка вивчив, а потім у Львові на інжинєра. Хтів щоб в начальники син пішов. А той і жінку мав, і гроші, і хату, в місті, і машину гонорову, а потім кинув все та й пішов на полонину пастухувати. Та все тут під деревом сидів. Пес худобину пасе, а він під деревом сидить і на гори дивиться. А потім сказав, що зрозумів геть усе. І пішов до села й людям казав, що все пусте. Так в селі думали, що звар’ював геть чисто хлоп. А потім він моримухів назбирав, зварив, сказав, що то їжа не для вас, а для мене. З’їв їх та й помер. А перед смертю сказав, що як ідете, а тут три дороги, то йдіть середньою… І що як помре хтось, то знову народиться, а всі біди від того, що люди хочуть. А не хотіли б нічого, то й біди б не було. Отаке то було… 

(Він замовк, бо зірвався вітер, що зашумів у верховітті смерек, а розмовляти разом з вітром перебиваючи його не випадало. Вітер слід було вислухати – що він скаже з приводу цього – вітер знав більше за цього старого пастуха. Може тому, що був старішим. Старішим навіть за ці гори….)

- А в селі нині пусте все. І люди пусті і в кожній хаті пусто. Та й тут на полонині нині все пусте… Зайду інколи на гору дивлюсь навколо – а кругом пустота і нічого крім пустоти… Я ось, що скажу – коли люди казали: «Корови», то вони вже не були коровами, тому їх і називають коровами. А коли люди казали «хата», то вже не була хата, тому її і називають хата. Ото і пустота. Коли люди кажуть «Пусте», воно вже не пусте, тому то його і називають пусте. А як подивитись навколо, то нічого крім тої пустоти немає, все з пустоти – і молоко, і худобина, й люди. Але сама пустота, то не пустота… 

Я погодився з дідом. І поцікавившись наостанок як його звуть – чи часом не Василь Пустий (виявилось, що саме так), я пішов блукати далі хребтами, де живе тиша і дивився на порожнечу…

2013