Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

Історичні явища найкраще зрозуміти, якщо дивитися на них різними очима. Це стосується й історії Норвегії. Свідомі та систематичні порівняння з історією тих країн, з яких походять сучасні норвежці, також можуть пролити нове світло на те, чому саме цю протягнуту та вузьку країну попід Північним полюсом раз по раз обирають найкращою країною для життя у ХХІ столітті. Які нові та захопливі сторінки норвезької історії ми побачимо, коли історики, чиє минуле пов’язане з Південним Суданом та Іраком, спробують зрозуміти історію своєї нової батьківщини? Що буде, коли нові тлумачі поглянуть на історію Норвегії не лише як на частину історії Північної Європи, а як на частину історії всього світу?[5]

У загальному розумінні тривалий час існувала лише одна світова історія. Те, що сталося, сталося згідно з Божим планом чи волею. Тому реальної історії не було, адже шляхи космічних сил були в принципі несповідимі. У ХІХ столітті, коли виникла соціологія, такі постаті, як Оґюст Конт і Герберт Спенсер, сформулювали еволюційні теорії розвитку суспільства, де місце божественного посіла еволюція. Ці теорії ґрунтувалися на тому, що людина має універсальну природу, а зміни та розвиток — іманентні риси суспільства. Тому всі люди та всі суспільства з плином часу здіймаються такою собі спільною драбиною розвитку, а завданням істориків було пояснити, чому люди перебувають на різних щаб­лях у визначений момент часу. Пізніше це фундаментальне та вкрай оптимістичне уявлення, яке також сприймали як «сенс» або «мету історії», переформулювали й розвинули такі особистості, як Фрідріх Геґель і Карл Маркс. Історія розвивається згідно з відомими й невідомими суспільними законами; перебіг історії рухався в напрямку ідеального або безкласового суспільства.

Чимало досліджень світової історії ґрунтувалися на більш або менш чітких варіантах цих впливових моделей, тому являли собою наполовину історію, наполовину пророцтво й були колективним наркотиком, заспокійливо стверджуючи: «Усе владнається». «Історія має план». Аж 1989-го, коли мур, що розділяв Європу, упав, почали говорити про історію, яка прибула на кінцеву станцію. Ця догма про «кінець історії» була така потужна, що політичні лідери та головні лідери думок зуміли не побачити те, що очевидно вказувало на протилежне[6]. Люди не помітили того, що, як згодом виявилося, переросте в глобальний політичний рух, якого не приймав увесь західний проєкт: того самого року іранський духовний лідер закликав стратити британського письменника Салмана Рушді за образу ісламу. Справа Рушді також нагадала секулярному Заходу про те, що священна історія мільйонів осіб — справжня історія. Однак досі панувала ідея, що суспільства, якщо хочуть досягти успіху, мусять копіювати Захід і США[7].

Сьогодні мало хто в це вірить. Держави мають давати собі раду власноруч, адже історія не покаже суспільству правильний шлях до свободи та справедливості. Саме тому історія сучасного світу має захистити історію від спроб сучасності її завоювати. Ми маємо вивчати історію, не перетворюючи дослідження минулого на продовження політики іншими засобами. Історію не варто вивчати й сподіватися, що вона може навчити універсальної етики та моралі. Цінність вивчення минулого полягає в тому, що воно вже закінчене. Саме це робить минуле захопливим і саме тому минуле становить завершену драму з відкритим кінцем. Історія — це рідкісна арена, по якій ви можете ходити, тримаючи сучасність на відстані та сподіваючись зрозуміти себе. Вона дає змогу поглянути на власний час і суспільство іншими очима. Інтерес до історії — це не лише така собі ностальгія за минулим, а й спосіб зрозуміти сучасність: якщо вважати історію за довершену, незмінне минуле може стати дзеркалом, що покаже переваги та недоліки, збіги та розбіжності минулого й сучасності. Так, історія світу може допомогти знайти спосіб як урегулювати чим­раз складніші відносини між минулим і теперішнім.

Хоч історія вже минула, однак хибно вважати, що її можна або варто замкнути, ізолювати на вічний карантин, щоб історію не заразило теперішнє. Будь-яке теперішнє зникне, якщо не згадуватимемо й не опрацьовуватимемо минуле систематично. Будь-яке суспільство та політичне керівництво має за основу історичну пам’ять і розповіді про минуле, інколи в них на заваді стоять межі короткотривалої перспективи, а іноді існування таких потужних наративів про походження суспільства, яких складно позбутися. З другого боку, суспільство та політичне лідерство можуть застрягнути у своїй офіціозній ностальгії, якщо вони не тримають дистанції від минулого. Історії також може стати забагато, якщо її сприймати як долю — немов вона безсуб’єктний áктор. Минуле багате на приклади могутніх соціальних груп, яким вдалося створити колективну пам’ять і в такий спосіб маніпулювати забутим та згаданим. Безліч разів державці вели військо на бойовище, годуючи вояків міфами.

Через цю подвійність минулого — його незмінність і те, як його часто змінюють на свою користь — «Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення» аналізує і історію, і те, як її інтерпретують. Я писав її впевнений, що ця праця становить частину ширшого контексту, а запитання, які вона ставить, і відповіді, яких доходить, мають історичне підґрунтя — як і інші тлумачення. Так, уявлення про те, що є така собі вершина Олімпу, де вчені, позбавлені впливу суспільства й часу, споглядають реальність як на долоні й описують її такою, як вона є, — не відповідає дійсності. Ті питання, які я ставлю, висвітлюють певні поворотні моменти, епохи й áкторів, яких я вибрав самотужки. Однак мій вибір не суб’єктивніший за всі теми й питання, що перебувають у центрі суспільних дискусій. Водночас те, як розумію історію, ґрунтується на даних — на джерелах, що на них покликаюсь, і на загальновизнаних істинах різних дисциплін і політико-ідеологічних таборів. Ця книжка до того ж містить чіткі питання і понятійно-категорійний апарат, що дає змогу завиграшки перевірити достовірність дослідження. Ці питання палко обговорюють, тож, сподіваюся, що книжка дасть поживу для роздумів, дебатів і глибшого дослідження як історії, так і розуміння відносин між минулим і теперішнім.

Будь-яку спробу написати історію світу потрібно розглядати невіддільно від ставлення автора до головних історико-філософських вчень і традицій інтерпретації. Тому подам три найголовніші позиції, що надихнули мене написати цю книжку.

По-перше: західні цінності та традиції стали природним мірилом історії, а Європа опинилася не лише в центрі, а й перетворилася на взірець для всіх інших. Такому підходу належить покласти край. Європоцентризм призводить до того, що чималі частини історії опиняються на маргінесі, а історію загалом не зрозуміти. Навіть історію самої Європи складно розуміти, якщо її вважати за мірило та центр усього.

По-друге, історія світу мусить відкинути ідею ХІХ століття про те, що людина підкорила або подолала природу. Це стосується й догми про те, що соціологія має вивчати лише те, що можна пояснити соціальними змінними й соціальними відносинами[8]. Ми можемо зрозуміти суспільний розвиток, якщо зважимо на природні умови і взаємодію між природою та людиною. Тут особливий інтерес становлять відносини людини з водою — єдиним ресурсом, до якого пристосовувалися і який так чи інакше контролювали всі суспільства в усі часи. Тому такий погляд особливо плідний для історії, яка має справу зі справді