Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

Раптом ми почули голоси і сполохано завмерли. Говорили два чоловіки. Один мав низький і могутній голос, мені здавалося, що від нього навіть підлога під ногами вібрує. Другий голос, хоч і був жахливо роздратованим, все ж звучав м’якше, мелодійніше.

- Ні, це вже абсурд! – злився власник м’якшого голосу. – Пограбувати дракона! Дракона! Та ще й так нахабно! Ці злодюжки навіть не підгадали час, коли я буду не вдома абощо! Просто нахабно вдерлися в мій замок!

- Вони все взяли? – низьким і дуже хрипким голосом, наче років сто ні з ким не говорив, поцікавився другий чоловік.

Сабі смикнула мене за рукав. Я обернулася. Вона просигналила мені очима, що треба вшиватися. Швидко!

Ми стали дуже тихо відходити в протилежний від голосів бік. Тихіше від нас ходить хіба що білий полярний лис, інакше чого ми не почули його м’яку ходу, коли бралися за це діло?!

- Ні, не все, - зловтішно гмикнула наша перша жертва. – Схоже, що вони квапилися, бо зачепили сигналку і обчистили лише половину скарбниці. Але тому, кого вони грабуватимуть в цьому світі може так не пощастити.

Ха! Ми, може, й грабіжниці, але не безсовісні! Ми завжди беремо рівно половину скарбниці, не більше.

- Бачиш, як добре, що я тобі такий хороший замОк з сигналкою поставив, - самовдоволено мовила жертва номер два. Об’єкт ще не підозрював, що і його сьогодні нахабно пограбували. – Він у тебе, звісно, не такий складний, як у мене, але близький до ідеалу. Кажеш, що вислідив їхнє пересування нелегальними порталами?

- Так, - роздратовано підтвердив дракон з Нідалії. – Правда, довелося трохи покалічити одного орка при порталі і пригрозити смертю перевертню.

Тим часом ми вже сховалися за ріг і могли тепер пересуватися швидше й не боятися, що кожен наш крок буде чутно. З ким ми зв’язалися?!

- Що за… - шоковано мовив власник цього замку, а тоді оглушливо рявкнув: - Варта!

Ми з Сабі дивом не запанікували і не кинулися з усіх ніг тікати, хто куди. Натомість ми продовжили потихеньку відступати. Нечутно.

Раптом почувся тупіт варти… З того ж боку, куди ми відступали!

- Сюди, - самими губами мовила ельфійка, вказуючи на вікно. Я енергійно похитала головою, аж шия хруснула. Знаю я, до чого вона хилить, але ні! Нізащо! Ні за які скарби Всесвіту! Ніколи!

Сабріна перевернула очі і пробурмотіла, в якій частині тіла я в неї сиджу занозою. Я трохи не розчула, де саме, але щиро сподіваюся, що подруга мала на увазі серце… чи печінку… але зовсім не те, чим я думала, вирушаючи на друге «діло» за вечір! Тоді ельфійка заскочила на підвіконня, відчинила свій квиток назовні і, демонструючи неабияку для її тендітної статури силу, схопила мене за комірець сорочки та потягнула до себе. Оскільки бути задушеною на смерть руками найліпшої подруги я не хотіла, довелося таки слухняно лізти на кляте підвіконня, а тоді і слідувати за Сабі назовні.

Варта протупотіла коридором, як стадо слонів, не помітивши нас. А мені взагалі на це було байдуже! Тут нові проблеми! Ой! Свята темрява!!!

Ми з ельфійкою опинилися з різних боків вікна, осідлавши кам’яні статуї міні-драконів, які з обох боків прикрашали кожне вікно найвищого поверху цього бісового замку. Не знаю, як там почувалася Сабі, а я ледве стримувалась, щоб не запищати, чи знепритомніти, чи вилаятись, чи зробити це все водночас або по черзі. Я дивилася вниз круглими очима, в мене крутилася голова, і я молилася всім богам, благаючи милосердя.

- Хоч би статуя не відвалилася. Хоч би статуя не відвалилася, - самими губами беззвучно благала я.

- Та я міцно сиджу, не бійся. Не відвалюся, - відповіли мені голосом настільки хрипким, що він наштовхував на думки про міцні сигари.

Чорт! Сигари! Хочу курити… А я ж кинула! Ех, несправедливість…

А той дракон з далекого минулого теж палив сигари… Я знаю, бо від нього трохи пахло димом. В нього я й взяла цю звичку. Цікаво, де він зараз?.. Він переконав мене, що все буде добре, що треба жити далі, що б не сталося. Він врятував мене. Та зустріч мене врятувала. До знайомства з ним мені було дуже боляче і сумно… А я навіть його обличчя й голосу не пам’ятаю, як прикро… Несподівано зринули спогади та почуття, які я старанно ховала у найвіддаленіших куточках свідомості, намагаючись забути минуле і жити тут і зараз… Дракон. Висота. Політ. Шалена радість і смуток від неминучої розлуки. Але до цього… Біль… Мені було так холодно і боляче… Мій братик… Братик…

Сабі на своєму драконі видала щось схоже на напівзадушений писк, відігнавши ненадовго привидів минулого. Великі блакитні очі Сабріни зараз були, мабуть, ще красномовніші за мої. Добре, потім буду страждати в нападах меланхолії. Зараз треба рятувати ситуацію.

- Та не бійся ти, - добродушно сказав «мій» дракончик. – Чого тремтиш, неначе травинка? Я ж сказав, що не відвалюся. Цей замок на магії хазяїна тримається, а він ще в нас ого-го!

- Д-добре, - проклацала зубами я. – Але ви не могли б говорити тихо, бо ми типу ховаємося.

- А, ви в хованки граєтеся. Тоді гаразд, - з розумінням справи прошепотіла моя персональна статуя-дракончик. Який слухняний!

- Свіжим повітрям дихаємо? – вкрадливо запитав з вікна голос хазяїна замку, ледь не довівши мене до серцевого нападу.