Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Кого? – Сабі підперла рукою щоку і була відкрита для будь-яких ідей.

- Когось масштабного, як завжди, - я почухала нижні півкулі, щоб пришвидшити процес мислення. – Як щодо головної шишки цього світу?

- Мені подобається, - ошкірилася «добра і неземна» ельфійка.

Вже скоро ми з Сабі, хитаючись і тихенько хихочучи, вийшли з номеру.

- Слухай, хто в цьому світі головний? – Сабі звернулася до бармена-вампіра, окутуючи його вбивчим перегаром.

У ельфійки майже вийшло скопіювати нахабний тон «кльових хлопців», які постійно і всюди підбивали до неї клинці, роблячи їй недвозначні пропозиції типу: «Не хочеш розважитись красуню?» чи «Яка краля в наших хащах! Може, десь позависаємо?» Іноді траплялися не такі ввічливо сформульовані пропозиції, але тоді «кльові хлопці» отримували закляття гикавки або чхання на добу від мене чи несподіваний хук правою від «кралі». До мене, слава всемогутньому ігнору, ніколи не липнули. Навіть не уявляю, чому. Може, їх відлякував мій похмурий погляд затятого соціопата чи крива посмішка маніяка зі стажем, які я старанно тренувала перед дзеркалом? Втім, я не журюся. Як каже Сабі, зустріну я ще колись подібного до себе соціопата з почесним званням доктора іронії і магістра сарказму. «Нікуди ти від долі не втечеш», - цією фразою вона завершувала свою філософську думку.

Звертаючись до бідолахи вампіра, Сабі намагалася стояти з гордою поставою і не похитуватись, але ось вона небезпечно нахилилась вперед, тож щоб не впасти, їй довелося схопити бармена за… хай буде, що за ремінь. Вампір зморщив носа і, акуратно віддер від своїх… свого робочого костюму тендітні ручки ельфійки, внаслідок чого ґудзик з брюк лишився в загребущих пальчиках Сабріни в якості трофею.

Сумно подивившись на втрату і міцніше затягнувши ремінь брюк, бармен відповів:

- Найвища влада в Телроку належить Раді Знаті.

- Хто там головний? – це вже я дихнула у вампіра алкогольними випарами. Бідака, ледь не знепритомнів. Так, розумію, друже, віскі з вином – убивча суміш…

- В раді немає головного, - намагаючись не дихати пискнув вампір. Він би втік, але відступати було нікуди: праворуч – стійка, ліворуч – полиці з напоями, позаду – стіна, а просто перед ним – дві богині краси. Тобто ми з Сабі, якщо хто не зрозумів. Хі-хі. – В Раді всі рівні перед народом.

- Яка прикрість, - протягнули ми з Сабі в унісон. Перезирнулися і однаково недобре посміхнулися. Хід думок у нас однаковий.

- А хто в цьому світі найбагатший і найвпливовіший? – я продовжила допит.

- Його світлість граф Ноче, - задихаючись, відповів бармен. – Він входить до Ради і він найбагатша істота цього світу.

- І де ж він живе? – з лагідною усмішкою анаконди запитала мила світла ельфійка.

Двадцять хвилин потому

- Ну що там? – поцікавилась Сабі. Вона вже зв’язала вартових, яких я до того оглушила закляттям. Подруга навіть встигла запхати кожному кляп до рота. Ось, що значить досвід!

- Ще трохи, - мої руки тремтіли від напруги, зате в голові прояснилося, а алкоголь цілком вивітрився, залишивши по собі тільки неприємний запах, який страшенно дратував. Коли справа стосувалася «діла» ми з подругою одразу перетворювалися з двох ненормальних дуреп на професіоналів своєї справи.

Та щоб вони всі виказилися! Такі замки собі понаставили, наче тут не купка золота, а щонайменше всі скарби Всесвіту лежать! Де б ви не поставили наголос в слові «замки», ви не помилилися: зАмок у графа Ноче монструозний і готичний, а замОк – складний, як вища математика. Я, здається, казала, що закляття у дракона, якого ми пограбували до цього, були складними? Ха. Як там кажуть? Все пізнається в порівнянні. Таке враження, наче тут змішали непоєднувані закляття і додали до них ще кілька абсурдних поєднань.

Але немає нічого неможливого! Особливо для такої розумної і талановитої панни, як Алета Арі-аль-Нут! Хоч магії в мені дуже мало і в академію магії я ніколи не ходила (вчилася переважно в сумнівних типів), я досить вправна зі зламом замкІв і творенням дрібних заклять, які не вимагають багато магічних сил.

- Сабі, вперед, - коротко сказала я, нарешті впоравшись з замком. – Я на шухері.

Подруга мовчки кивнула і прослизнула в скарбницю. Вона тепер теж була серйозна і зібрана. В усіх її жестах читалися холодний розрахунок і обережність.

Я лишилася стояти в коридорі. Як завжди, я уважно прислухалась до всього, окрім тихого дзенькоту і шарудіння за моєю спиною в скарбниці, де хазяйнувала колега. Тримаючи напоготові пару слабеньких заклять петрифікації, які точно заберуть у мене останні сили, я була готова відбити раптовий напад. Хоч я все зробила тихо і сигнальні нитки цього разу розвіяла непомітно, все одно треба бути готовою відбиватися. Така вже в нас із Сабі робота, що треба завжди бути на сторожі…

Іноді в мені підіймає голову совість і з німим докором дивиться на мене. Життя з постійним ризиком… Я втягнула Сабі у все це. Хоч вона і стверджує, що рада жити так, я хвилююся за неї. Я відповідаю за цю безголову ельфійку. Вона мені, як молодша сестричка. Треба з нею завтра поговорити і розповісти про свій план.

- Готово, - на всі зуби усміхнулася ельфійка, показуючи біляву голову зі скарбниці. Невеличка дамська торбинка, яку я зробила бездонною, висіла на плечі Сабі. Там було все награбоване за сьогодні добро. – Тікаймо.