Ганна Калина - Море, сонце, невагомість, Ганна Калина

– А ви зі мною поговоріть, – кивнув капітан, – я теж слухаю мовчки і киваю теж не в тему.

Дивно, у нашого капітана є почуття гумору? Я втупилася на командира в крайньому ступені здивування. Це ж диво світу якесь, Звіринцев – гуморист. Флаер ніс нас сонним містом, зачерпуючи в салон неонове світло вивісок і афіш. Зараз Звіринцев на себе не дуже був схожий. Біла футболка, штани з безліччю кишень, масивні кросівки. Та й виглядав капітан молодшим, коли не ходив похмурим букою і не зализував волосся на проділ. Зараз темні пасма розпатлалися і смішно стовбурчилися. І посміхався він так... по–дружньому. Розуміюче.

І мені так соромно стало, так гидко. Ось тут сидить зі мною здоровенний мужик. Начальник. І жаліє мене, таку жалюгідну, нікчемну ідіотку. І все ж напевно розуміє. І як я йому в очі дивитися буду? І Алекс теж худобина хтива, бабій і козел...

– Несподівано, – знову вимовив кеп.

– Це я не вам. Ви не козел! – поквапилася я з поясненнями.

– Сподіваюся, – хихикнув капітан, – а хто тоді призначений на цю посаду?

Я промовчала. Ну не розповідати ж капітану про свої невдачі на любовному фронті. Нянька він мені, чи що? Він просто дуже хороший, і добрий, і порядний, і... Алекс, зараза невдячна...

– Ну, Катерина... – протягнув капітан.

І я зрозуміла, що реву просто в білосніжну футболку начальства, забруднюючи стовідсотковий котон своєю вугільно–чорною тушшю. Ще й носом шморгаю, як занесений до Червоної Книги слон. Або тапір. А Звіринцев мовчав і гладив по волоссю, заколисував. І так добре стало, що я навіть не помітила, як неонове світло за вікном стало розпливатися.

А потім сонна свідомість почала видавати мені картинки одна краща за іншу. Алекс обіймає мене і гладить по волоссю. Гойдає в сильних обіймах. Такий турботливий і ніжний. І таке ніжне–ніжне "Катрусю, пора прокидатися...", що я не втрималася і потягнулася поцілувати його на знак подяки.

Поцілунок вийшов дуже реалістичним, але при цьому абсолютно казковим. Непередавано ніжним і трепетним так, як у нас з Алексом ніколи не було. Просто тому, що було інакше. Була пристрасть, поспіх, надрив. А ось такого тягучого, розбурхуючого тіло і душу відчуття окриленості не було.

Ще ніколи я не приходила до тями так різко. І так ганебно теж. Евтаназію мені! Терміново! Я безсоромно цілувала свого капітана. Ні. Не так. Ми цілувалися. Від щирого серця, порушуючи правила етики професійної та громадської. Я куйовдила начальству волосся на потилиці, Звіринцев м'яко притискав мене до себе. Ще була слабка надія, що все це теж сон, але пілікання флаера і повідомлення, що місце прибуття досягнуто, геть розмазали і надію, і мене.

Цей пронизливий механічний голос розбив на уламки флер усамітнення у флаері, вицвіли неонові відблиски. Ми сахнулися в сторони, як двоє підлітків, застуканих двірником у дворі школи.

– Я випадково, – пискнула я, відповзаючи від начальства.

– Я зрозумів, – дивним, сиплим голосом промовив капітан.

Ретирувалася я блискавично, прощалася з командиром уже на вулиці і щодуху мчала додому, проклинаючи і себе, і свою розхлябаність, і Алекса за те, що продовжував мені снитися. Про капітана я взагалі намагалася не думати.

***

– Деню, кіоск із губозагортальними машинками трохи далі по вулиці, – єхидно заявив Серж.

Капітан Звіринцев з'явився до друга з самого ранку. Зі злим наміром. І не прогадав. Серж був злий, розбитий і дуже страждав від випитого напередодні. Капітан Звіринцев був досвідченим спецпризначенцем і знав, що брати "об'єкт" потрібно в той момент, коли він морально і фізично ослаблений. А ніщо так не послаблює людину, як похмілля і недосип.

– Вони всім життя врятували, – спокійно заявив Денис і відкинувся на спинку крісла.

– І що?

– І все, – розвів руками Звіринцев, – це остаточний і достатній аргумент.

Знову в кабінеті повисла тиша. Серж скрипів зубами. Ден хитав ногою. За вікном кричали птахи і яскраво світило сонце.

– Ну, тобі я ще путівку виб'ю, – протягнув Серж, – але всім... Не нахабній.

– Усім, – так само не розпорошуючись заявив Денис, – поки твоє відомство фігнею страждало, команда екопатруля, двоє з яких тендітні жінки, знешкодила небезпечну банду.

Після цих слів на обличчі Сергія Кожевнікова розцвіла до огиди розуміюча посмішка. Цю посмішку Денис знав і морально готувався до того, що зараз йому скажуть гидоту.

– Так ось у чому річ...– протягнув Серж, – а я все думаю, чого ти такий героїчний із самого ранку.

– Не розумію, про що ти, – похмуро буркнув капітан.

– А я розумію, – співуче промовив Сергій, – Ще кілька місяців тому ти й чути не хотів про екопатруль. А жінок іменував коротко і ємко "баби". І тут на тобі... Це та темненька, з косичками?

Ден стиснув зуби і промовчав. Так, коли він крокував сюди, з метою отримати нагороду для команди, він подумав про Катерину. Несподівано подумав. І не про таку, яку бачив щодня, а про ту тендітну дівчину, яку віз у своєму флаері.

– Ти мариш, – зберігаючи холоднокровність, зронив капітан, – пити треба менше.

Серж від душі розсміявся, але блиск у його синіх очах видавав бажання познущатися над старим другом. Після години сперечань, суперечок і взаємних підколок Денис вийшов з офісу військового флоту з розпорядженням про нагородження і стопкою подорожніх жетонів. Повідомлення капітан переслав на пошту патрульного катера перед самим відправленням, щоб новина застала весь екіпаж одразу. Про свою участь у видобутку нагород капітан вирішив скромно промовчати. І чомусь знову згадав Катерину Філіпенко. Зовсім недоречно.

***

– Алекс твій – засранець, – припечатала відповіддю Ліза, вислухавши мою розповідь.

Ми сиділи в моїй підсобці і пліткували. Ліза попутно наводила "марафет", я міняла мікросхему у Зінки. Так, був у нас дівич–вечір... Своєрідний. Я розповіла подрузі все, крім поцілунку зі Звіринцевим. Це була моя особиста ганьба, і ділитися нею я ні з ким не хотіла.