Микита Билима - Бразильський Робін Гуд, Микита Билима

— Здивований вас побачити тут, пані, — промовив я, зробивши крок, щоб здолати відстань між нами. Родимка на правій частині її носу когось нагадувала мені, та кого… — Як я можу звертатися до вас?

Вона засміялася, хоча й усмішка була прихована під маскою. Та сміх швидко згаснув, коли вона раптово вчепилася у свої кинджали, підступивши до мене.

— Віддайте мішок, — загарчала вона мені на вухо. Лезо кинджалів упиралися мені в шию, що тільки-но підіймало мій дух. Невже гідний суперник? Такий ж підступний і хитрий… Пограємося.

Різко вдаривши ногою, я зробив присід, повалив дівчину собі на плече і швидко скинув її з нього назад, почувши як її хребет хруснув від удару об підлогу. Я кинувся на другий поверх, сподіваючись встигнути дістатися кімнати володаря маєтку. Дівчина видала рев, від якого я захихотів.

— Невже вас справді так легко здолати, пані? — крикнув я, швидко підіймаючись сходами.

— Звертайтеся до мене на пані Ноттінгема, Робіне, — промовила дівчина, щойно виринула з-за кута, прямо перед моїм обличчям.

— Невже маю шанс здолати дочку шерифа Ноттінгема? — запитав я, діставши кинджал. Дівчина скинула каптур, показавши обличчя повністю. Вона явно пішла у свого батька, не менш вродлива… То Каптури це не просто наймане угрупування, це угрупування, яким володіє дочка мого запеклого ворога. Ти ба…

— О, плюньте, пане Гуд, спочатку спробуйте здолати, ах-ха-ха! — сказала дівчина і кинулася на мене. Вона була більш озброєна, та що мені ті два кинджали, якщо вони не в руках справжнього майстра. Її батько був точно таким же пихатим чудовиськом, що був спроможний лише будувати свою корумповану імперію, поки я не здолав його одним ударом у серце. Та я навіть не знав, що по цьому світу ходять його нащадки.

— Знаєте, — захекано почав я, відбиваючи кожний її удар, — а ви дечим вправніше за вашого батька. Та все одно до мого рівня вам далеко, пані Ноттінгема.

Дівчина видала нове гарчання в спробі скинути мене з ніг, що, маю визнати, в неї майже вийшло. Але я встиг вчепитися в поручні. Дівчина хитнулася, заледве втримавшись від падіння на сходах, і крутнулася до мене. Піднявшись вище, я завдав удару своїм чоботом по її коліну, і та спіткнулася.

— Мені здається, ви програєте, — глузливо кинув я, швидко кинувшись у кімнату поряд, щоб забрати звідси хоча б щось, а не просто залишити за собою весь цей погром.

І я зайшов у правильну кімнату. Це був кабінет Єпископа Херефорда, який був завалений різними золотими священними коштовностями. Ох, і як же нахабно він грабував церкви, навіть того не приховуючи.

Я швидко закинув коштовності собі в мішок і спробував розбити кинджалом скло. Перший удар був марний, як і декілька наступних. Тоді я швидко кинув погляд на кімнату позаду, і побачив величенький годинник. Сходи знову заскрипіли, що віщувало про прихід сил до пані Ноттінгеми. Тікати треба було якомога швидше.

Підбігши до годинника, я заледве жбурнув його у вікно. Те розбилося, а годинник гупнувся десь на вулиці, злякавши людей. Я вчепився у свій мішок, і вже був готовий стрибнути, як поряд у стіну врізався кинджал.

— Наступний буде у вашу голову, Гуде, — мовила дівчина. Я закотив очі, хоч вона того й не побачила, та піднявши руки розвернувся до неї.

— Добре, добре… — почав я, все так само знаходячись у рамі вікна. — Здаюся, забирай, — кажу я, протягуючи дівчині мішок з коштовностями.

Блискуча і пихата усмішка різко проявляється на її обличчі, коли до голови приходить розуміння, що вона здолала Робіна Гуда і змогла відновити статус родини Ноттінгем. Але як прикро, що вона забула найголовніше.

— Та не сьогодні, — промовляю я, і вивалююся спиною у вікно. Швидко перегрупувавшись, я падаю на ноги, і біжу якомога далі від цієї домівки, зареготавши на всю вулицю. Позаду лунають крики та погрози, але мені вже все одно, бо я здіймаюся на дах нової будівлі. Люди озираються на розкішний будинок, а потім знову на мене, та всі разом викрикують, від чого кров холоне:

— Хай живе Робін Гуд! Бразильський Робін Гуд!

І тоді світ починає чахнути… Згасає прямо на очах. Темрява охоплює все місто, пожираючи і людей, і будівлі. Ні, ні, ні. Тільки не зараз, благаю!

Та ці благання марні. Звук будильнику стає дедалі гучніше, а світ зникає дедалі швидше. Жахлива реальність руйнує всі яскраві фарби мого сну, і коли з рук зникає навіть важкий мішок, я остаточно прокидаюся.

Нехай живе бразильський Робін Гуд… Живе в моїх спогадах.

Кінець