Максим Іванович Кідрук - Небратнi

переговори з Московським царством. У довгостроковій перспективі ці перемовини — велетенська стратегічна помилка, яка призведе до зникнення України з політичної карти світу на три з половиною століття (спорадичні утворення на кшталт УНР[2], ЗУНР[3] чи проголошеної Степаном Бандерою під час Другої світової війни Української держави до уваги не беремо, вони проіснували занадто мало, а УРСР, що входила до складу Радянського Союзу, за українську державу я не вважаю). З іншого боку — Хмельницький не мав вибору. Після зради татарського війська гетьман терміново потребував нового союзника, інакше про автономію у складі Речі Посполитої можна було забути.

11 жовтня 1653 року проведений у Москві Земський собор постановив задовольнити прохання Війська Запорозького та гетьмана Хмельницького і прийняти Гетьманщину під протекторат Російської держави. Слід зазначити, що рішення було непростим для царя та бояр, оскільки об’єднання з Україною означало практично миттєвий вступ у війну з Польщею. Після Земського собору до Війська Запорозького вирушила делегація на чолі з Василем Васильовичем Бутурліним, який усно виклав козакам запропоновані царем умови. 18 січня 1654 року в Переяславі, тодішній столиці Української держави, пройшла спочатку таємна старшинська, а згодом і загальна військова рада, на якій козаки підтримали входження до складу Росії на запропонованих Росією умовах. Після ухвалення рішення вояки Хмельницького попрямували до Успенського собору, щоб присягнути на вірність цареві. Цікавий факт: Богдан Хмельницький висловив побажання, щоб Василь Бутурлін від імені царя першим присягнув перед українською старшиною. Посол відмовився, сказавши, що цар перед своїми підданими не присягає. Того дня на вірність царю присягнуло 284 особи. У результаті обговорення на Переяславській раді було сформовано документ за назвою Березневі статті, яким юридично закріплено умови об’єднання Війська Запорозького та Російського царства. Подія, котру в офіційній російській історіографії нарекли «великим возз’єднанням російського та українського народів», офіційно відбулася.

Та чи справді то було «возз’єднання»?

Російські та радянські історики (Д. І. Мишко, А. І. Ригельман та інші) акцентують на добровільності входження Української Козацької Держави до складу Російського царства, а також на тому, що «малороси отримали все, про що просили»: містам, які клопоталися про присвоєння чи збереження магдебурзького права, його було надано; духовенство одержало гарантії недоторканності наявних у них земельних володінь і закріплених за ними прав; козацький реєстр збільшили до небувалої кількості — 60 тисяч осіб; козацька старшина на чолі з гетьманом Хмельницьким залишалася незмінною тощо. І це правда. Проте ніхто чомусь не згадує, що згідно з Березневими статтями Україна входила до складу Російської держави безповоротно. У підписаному документі не було передбачено можливості його розірвання, а отже, добровільного виходу України зі складу Росії. Ніхто із російських істориків не звертає уваги на те, що місцеву українську адміністрацію було визнано органом Російської держави, а відтак приписано виконувати розпорядження царського уряду; що гетьман зберігав лише адміністративну владу, однак повністю залежав від рішень царя; що юридичне право переглядати умови об’єднання мала лише одна сторона — царська Росія, — чим вона неодноразово скористалася в недалекому майбутньому, змінюючи «Статті» винятково на свою користь.

Якщо «возз’єднання» було добровільним, то чому по всій Україні міщани та духовенство відмовлялися присягати на вірність цареві? Історики В. А. Смолій і В. С. Степанко у книзі «Українська національна революція XVII ст.» описують, що після Переяславської ради представники російського посольства (делегації) вирушили в подорож Україною з метою прийняття присяги на вірність російському цареві. Посольство побувало в 177 містах і поселеннях західної Русі (Війська Запорозького). Відмовилося присягати російському цареві вище православне духовенство в Києві. Частину жителів Переяслава, Києва та Чорнобиля довелося примушувати присягати силою. В окремих поселеннях Брацлавського, Уманського, Полтавського та Кропивнянського полків[4] відбулися збройні виступи проти присяги. До сьогодні невідомо, чи присягала на вірність цареві Запорозька Січ — осередок, із якого постала держава Богдана Хмельницького.

До моменту «великого об’єднання» українці та росіяни проживали в різних державах і не вважали вагомими соціальні відмінності такого проживання; простіше кажучи, на той час ніхто не переймався, що жителі так званої західної Русі чимось відрізняються від північних сусідів. Хоча насправді єдине, що поєднувало обидва народи після розпаду Київської Русі, — це православна віра.

Помилковим є бачення мирного співіснування двох народів. Лише етнічної близькості для такої злагоди замало. Російські історики старанно оминають той факт, що найпершими Київ — «матір міст руських» — ущент поруйнували не половці чи печеніги та навіть не монголо-татари. Найпершим Київ сплюндрував російський (володимиро-суздальський) князь Андрій Боголюбський, онук великого Володимира Мономаха. 1169 року Андрій Боголюбський послав із численним військом на Київ свого сина Мстислава, який після нетривалої облоги захопив і безжально пограбував місто, спалив дотла київські храми, сотні жителів захопив у полон. Як наслідок, у 1170-х роках Київ поступово втрачає своє геополітичне значення. Наприкінці XII століття титул великого князя почали носити не лише київські, але й володимирський і рязанський князьки, у XIII столітті до них додались князі галицький і чернігівський.

І ось 1654 року, вперше після розколу Київської Русі, вперше після тривалого періоду міжусобних воєн і монголо-татарської навали, українці та росіяни опинилися в одній країні. Усе ж таки один позитивний момент: саме після приєднання Української Козацької Держави до Російського царства українці почали вирізняти себе як окрему націю. До цього, повторюсь, більшість населення по обидва боки Дніпра вважала себе «людьми руськими», однак після Переяславської ради та масового присягання на вірність російському цареві, як її наслідку, несподівано виявилося, що люди у «Великій» і «Малій» Русі разюче відрізняються. Раптом стало зрозумілим, що ці два народи надто відмінні, аби їх можна було вважати одним народом. І росіяни, й українці миттю зробили висновки. Ми — почали всіляко боротися та відстоювати власну ідентичність, намагалися віддалитися, позбутися впливу царської Росії. Вони — збагнувши, що асимілювати українців не вдасться, скерували зусилля на те, щоб від української нації не лишилося й згадки.

3

Чи не найгостріше питання, яке завжди стояло між українським і російським народами, — це питання мови. Сьогодні побутує хибна та безпідставна думка про те, що українська мова — начебто діалект російської, що насправді її не існує та не існувало взагалі. Однак, якщо звернутися до мовознавства та простежити історію виникнення слов’янських груп мов, можна відзначити «рівноправність» української серед інших східнослов’янських мов (разом із російською та білоруською в одній гілці).

Погляньте на таблицю нижче для порівняння української та російської з іншими слов’янськими мовами.

Таблиця 1

Подібності та відмінності в написанні окремих слів російської, української, польської та інших слов’янських мов

Російська — Українська