Ясна Приведа - Як Федько шукав собі жінку, Ясна Приведа

— А, ти до Сонячної йдеш - жених, чи що? А хочеш, я зроблю так, що вона піде за тебе?- не вщухав старець. 

—Я можу все зробити, - нашіптував, оглядаючись по сторонам старець. Але є одна умова - ти маєш віддати мені свій дар - ремесло ковальське. 

Коваль не встиг відповісти, як коротун зник. Так само несподівано, як і з’явився - лише згустки диму поволі розходилися. В цю саму мить почулися звуки кінських копит - Всесвітла нарешті приїхала.

— Здоров Федьку, а з ким це ти тут бесідував, - жінка озирнулася довкола, понюхала повітря, яке запахло їй наче паленими дровами. 

— А чи не Кордупель був коло тебе ?! От бісове створіння, - вигукнула вона.  Вже тут як тут, чи ти хоч нічого йому не обіцяв?!!! Кажи, хлопче, що ні, бо біди не обберемося!!!

—Звісно, що ні! Я йому взагалі нічого не встиг відповісти, він просто не давав мені слова вставити.

— Ах, лісова нечисть, знав, що я от-от на підході. Спішив, от і тому ти і не встиг. Він та його підмайстри, тільки шукають дірку в часі, аби пролізти до Чарівного Лісу. 

Ну, добре, що не встиг, але май собі на увазі - нікому, нічого і ніколи не давай взамін свого, чого не зможеш забрати. 

 Одного разу, він так виторгував щастя за багатство у брата Войовнича. Сім років чоловік прожив у мороці сумнівів та безвір‘я,- Всесвітна наче поринула цілком у ті спогади. 

 — Добре, ідемо до нас. Наступного разу, якщо мене немає за ворітьми, то зачекай всередині. Не виходить. Бо чим далі - тим все може обернутися не на користь тобі і нам. Розповім тобі про завтра - підеш до дівчини-Осені. Звати її Золотавиця. Вона попросить тебе зробити один ключ до Дерева Життя - Ключ Щастя. Викуєш - вона тобі відкриє один секрет.

— Хай так, я постараюся. Ключі для мене не проблема, - відповів Федько. А секрети? Чи вони мені треба? Що такого може відкритися мені? Все тут надто загадкове, мислив собі парубок. 

Наступного ранку, після міцного сну, Федько рушив до роздоріжжя, від якого піщана дорога вела до замку Осені. Ворота видалися великими - зо три рости людини, золотими, як перстень Правдихи. 

Коваль постукав у них, але ніхто йому не відкривав. Чекав, тарабанив ще. Аж раптом - отворилися. За ними стояла його володарка - висока дівчина із жовтим, як пшениця волоссям, золотому парчовому платті із тисячами дрібненьких кольорових коштовних камінців. На мить, Федькові наче сонце засліпило очі, таке все було яскраве і незвичне.

— Просимо, просимо, - мовила Золотавиця теплим та ніжним голосочком.

— Ми тебе чекали аж цілих сто років!

— Як це сто років? Я лише кілька тижнів тому вирішив сюди прийти…— голос коваля тратив певність. 

— Немає нічого дивного, у нас зовсім інший час - чарівний, - усміхнено провадила дівчина. Коли ти повернешся додому - буде вже рік часу, як ти пішов до Чарівного Лісу. А у нас - ти лише чотири тижні. Не зважай! Ходімо, покажу тобі своє господарство і твоє завдання назавтра, - дівчина взяла Федька за руку і потягла за собою до середини помістя. 

Вони йшли широкою алеєю, по боках якої росли дивовижної краси дерева. Кожне мало свої особливі кольори, квіти та ягоди. Птахи збирали врожай і складали у спеціальні скрині коло кожного дерева. В кінці алеї росло дерево велетень - було таке величне і і кремезне, що здавалося чубом торкалося хмар. 

— Ну ось і прийшли, - дівчина сповістила зраділим голосом, наче вони знайшли скарб. 

— Твоє завдання, Федьку, до кожної скрині викувати ключ. А до дерева-велетня він має бути особливим, із секретом, який знаєш лише ти.

— Я не певен, що знаю який небудь секрет, тим паче до ключа. Але кувати ключі - то моя улюблена робота. Я намагатимусь зробити все точно.

Дні і ночі летіли, як птахи у вирій. Золотавиця давала завдання, а Федькові все вдавалося як ніколи. Жодного разу у нього не було такої тонкої роботи - ключі мали хитромудрі візерунки, кожен був абсолютно унікальним. На диво собі - із дівчиною він розумівся мало без слів. 

— От дівчина, як вогонь, а яка спритна, мудра і швидка - знає до все дрібнички, - роздумував собі парубок.

— Пам’ятає всі коди та узори. А господарство яке велике - а всюди такий лад, що найліпша господиня у їхньому селі завидками обросте. А ті барвисті невидані птахи, які сторожать скрині? Вона кожну знає по імені, що у них в тих скринях є і коли закінчуються їх варта. Після того, як зламався замок на її воротах, Золотавиця приставила до скринь Людських Бажань вартових птахів, бо ниці сили темного лісу викрали всі ключі до тих скринь. Люди Великої землі перестали мріяти. Стався великий Сум у їх житті. Дерево Щастя почало сохнути, а на їх землю почала йти вічна темрява. Прихід коваля співпав по часові - дівиці якраз шукали такого Майстра. Федькове село було останнім з Великої землі, де ще панувала сила Бажань. От Правдиха і вловила ковалеве.

Кожного дня на сході сонця Федько та Золотавиця сідали на високій горі, пили духмяний напій та мовчки споглядали на чудо нового дня. 

— Ось, прошу пані - ключ до Дерева Щастя, - чинно і поважно мовив парубок, простягнувши дівчині великий золотий ключ. 

— Федьку, тобі вдалося!!! - аж запищала від радості Золотавиця. Ти собі навіть не уявляєш, яку важливу річ ти створив!!! - дівчина не могла натішитися побаченому.

— Гайда до Дерева, Федьку! Пробуймо, як працює ключ, - Золотавиця підібравши поділ плаття однією рукою, легко, наче косуля, побігла стежкою вглиб маєтку. Парубок попрямував швидкою ходою за нею. Все не міг звикнути до прудкої дівчини. 

— Працює!!! Глянь ось!!! - радість просто буяла з неї. 

Федько не міг повірити очам! Дерево почало оживати у цю ж мить, як Золотавиця повернула ключ три рази - стовбур засвітися смарагдовими нитками-потічками, які рухалися вгору і від яких листя почало зеленіти, гілля рости, а на кінець - все дерево вкрилося ніжно рожевим квітами, величиною з кулак. Федько стояв як викопаний та німий. Такого дива на його віку ще не було.