Ясна Приведа - Як Федько шукав собі жінку, Ясна Приведа

 

Ранок настав швидше, аніж Федько встиг відпочити. Всесвітла відвела коваля на роздоріжжя. Кожен із чотирьох шляхів вів до воріт. Першими були зелені ворота. Жінка тричі сплеснула руками – ворота відчинилися.

 

— Ось твоє перше завдання – Весна, а звуть її Квітницею. Іди. За тиждень чекатиму тебе тут.

 

Квітниця виявилася стрункою дівчинкою, одягненою в довгу блакитну сукню в дрібних квіточках. При кожному її русі квітки мінилися всіма барвами веселки. На голові в дівчини був вінок із небачених квітів. На її плечі сиділа пташка, яка пильно гляділа на хлопця.

 

— Вітаю, Федьку! Гайда до праці! – Квітниця говорила так, наче знала його сто років.

 

—Гаразд, панночко, – коваль не знав, на яку ступити.

 

 

Дівчина показала Федькові нову кузню. Усе в ній було так, наче хто підгледів у нього вдома – міх, наковальня, горн, але нове, аж блискуче! Коваль полегшено видихнув – тут він усе знає.

 

 

– Я завершую вишивати казковий гобелен. До ранку ти мусиш викувати для нього коштовну раму. Не впораєшся – навіки залишишся тут.

 

Сказала й по тих словах зникла.

 

— Звичайно, зроблю, зніму розміри – і до завтра впораюся, – пробурмотів Федір уже сам до себе.

 

Наступного ранку, коли рама була готова, Квітниця передумала оздоблювати нею гобелен. Коваль обурився:

 

— Якась легковажна дівка – то роби, то вже не треба. Чи не в цій примхливості й полягає її слабинка? – думав собі коваль.

 

Тиждень злетів як одна мить. Квітниця водила Федька високими палатами, хвалилася творивом своїх рук – вишитими гобеленами, на яких чудернацькі рослини, звірі та птахи ворушилися, розмовляли й жили своїм життям. Але на кожній картині була якась невеличка хиба – то пташці бракувало крильця, то у квітки не вистачало пелюсток. Здавалося, що дівчині наприкінці роботи уривався терпець – і вона ніяк не могла довести діло до ладу.

 

Коваль щодня до рання виконував чудернацькі замовлення Квітниці – кував підсвічники, жирандолі, хитромудрі кросна та крихітні тонесенькі голки. Але вранці, коли він приносив готову роботу, весна вже геть забувала про те, що просила вчора.

 

 

— Ну що ж Федьку, час настав! Я певна, що ти зробиш правильний вибір, хай щастить! – сказала Квітниця сьомого дня, делікатно торкнулася рук коваля й поцілувала його у щоку.

 

— Прощавай! - несподівано запищала пташка, яка до цього навіть не щебетала. 

 Хлопець зашарівся, від поцілунку. Здивований і збентежений подякував діві та пішов собі.

 

За зеленими ворітьми вже чекала Всесвітла:

 

— Вітаю, Федоре! – поважно мовила. – Як усе було?

 

— Мов якийсь довгий сон, – відповів парубок. – Багато чого починалося, мало дійшло до кінця. Багато обіцялося – та лише дещиця справдилася.

 

— Відпочивай, козаче, а завтра матимеш наступне завдання – зустріч із Сонячною, дівчиною-літом. Будь уважним із нею – вона хитрунка, уміє задурити розум. Мала б тобі цього не казати, але хай. Скажу вже, чом ні?

 

На ранок Всесвітла привела парубка до смарагдових воріт, за якими його й зустріла Сонячна.

 

Боже милостивий! Яка вона була говірка! Дівчина не спинялася ані на хвилину! Оповідала про свій рід, близький і далекий, розказувала, що де росте на землі, розпитувала в коваля все-все про його родину, За якусь годину хлопцеві вже боліла голова й нервово посмикувалось обличчя. Згадав про чарівне дзеркало від Правдихи. Знайшов хвилину, коли діва пішла по якісь там трави до чаю, і милостиво попрохав Правдиху, аби вона його звідти забрала, бо тижня він аж ніяк не добуде.

 

Правдиха вислухала уважно і повіла, що повернути його додому, на жаль не зможе, так як угода була складена заздалегідь, а Войовнич поїхав по справах родини у сусідню країну і повернеться лише за два тижні.

 

—Ніхто тебе не зможе провести через темний ліс, окрім нього, - твердо завершила чародійка.

Ковалю не залишалося нічого, як погодитися. 

 

— І таки правда, нічого з мене не збуде - ще два тижні переживу. А можливо, якраз і знайду своє щастя. 

 

Сонячна, узнавши, що коваль нині покидає її - зовсім засмутилася. 

 

— Я вже встигла звикнути, що ти є, - майже слізно почала дівчина. Веселіше, коли удвох, та й на господарстві руки майстра потрібні. 

Але хай, я не можу тебе втримувати проти твого бажання. Правда ж? - дівчина пильно гляділа ковалю в очі.

 

Федько помітив, що колір її плаття змінив колір з яскраво блакитного на темно зелений, а всі квіти, які цвіли по обидва боки стежки до палацу, позакривали свої бутони, хоч ще не був вечір. Усе сумувало з Сонячною.

 

— Правда, але хтозна, як все далі буде, - мовив хлопець. 

— Можливо ще побачимось. У всій цій дивній чарівності навколишнього, ніколи не знаєш, що буде наступним. 

Федько чемно вклонився Сонячній та й подався до виходу. Він теж попри все почав звикати до неї. Дивно.

 

За смарагдовими ворітьми, як звикло, чомусь не було Всесвітни. Чоловік присів на камінь недалеко від воріт. 

— Почекаю, так спішити нікуди,- міркував собі. Сонце приємно гріло. Ані вітру, ані хмаринки. Аж раптом несподівано, наче нізвідки - перед Федьком з’явився майже дитячого зросту бородач. Весь у чорному довгому одязі, з палею, вищою за нього самого, а очі - наче вуглики, сверлили коваля наскрізь.

 

— Здоров був, козаче, -майже пошепки замовив першим.

— І вам того ж, - від несподіванки у коваля мало мову не відібрало.

— Чого сидиш, кого чекаєш, звідки йдеш? - наче холодним градом обсипав запитаннями Федька.

 

Щось тут не те, мислив коваль - взявся нізвідки, невідомо хто, а випитує все зараз. 

 

— Та, я, - почав Федько, роздумуючи, як вірно подати. Брехати не вмів, а правду - не наважився.