Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

свою вперту дружину, котру він не може витягти з цієї пустки, свою норовисту темнокосу красуню, яка народжує всіх дітей тільки у вересні. З усіх занедбаних будинків цього села вона живе лише в одному, ще не покинутому, розташованому в такому аж до болю гарному місці узбережжя, звідки в сонячні дні можна осягнути зором тридцять-сорок кілометрів, не помітивши жодного людського помешкання, а тільки блакить неба, якісь ніби несправжні острови та море. За будинком круто вгору здіймається гола скеля, чотириста футів заввишки, а за триста кроків від будинку берег обривається трьохсотфутовою кручею; голе чорне каміння, ущелини, печери, пробиті в глиб скель на п'ятдесят, сімдесят метрів — у штормові дні з них погрозливо піднімається піна, нагадуючи білий вказівний палець, чиї фаланги поодинці відламує вітер.

Нуала Макнамара поїхала звідси до Нью-Йорка, щоб продавати шовкові панчохи в магазині Вулворта, Джон став учителем у Дубліні, Томмі — єзуїтом у Римі, Бріджід одружилася в Лондоні, але Мері міцно тримається за цю самотню, безнадійну місцину, де вона ось уже четвертий рік щовересня народжує по дитині.

— Приїдьте двадцять четвертого, докторе, близько одинадцятої, і клянусь вам, що приїдете недаремно.

Вже через десять днів після пологів вона йтиме понад крутим берегом зі старим сукуватим ціпком свого батька, щоб наглянути за своїми вівцями та тим добром, що заміняє жителям узбережжя виграш у лотерею (в яку вони теж грають). Гострим зором місцевої жительки оглядатиме вона прибиті морем до берега речі, ухопиться за бінокль, якщо обриси й колір предмета викажуть досвідченому оку, що то не камінь. Хіба ж вона не знає тут кожну скелю, кожен валун на цьому шестимильному березі, кожен стрімчак під час відпливу чи припливу? Три паки каучуку знайшла вона тільки у жовтні минулого року після великих штормів, заховала їх у печері вище смуги припливу, де ще сотні років тому її предки ховали від очей жандармів тикове дерево, мідь, бочки з горілкою та цілі корабельні обладунки.

Молода жінка з пофарбованими сріблястим лаком нігтями посміхається, випивши другу чарочку віскі, тепер уже більшу, яка нарешті вгамовує її неспокій, треба тільки поволі спостерігати й розмірковувати над кожним ковточком. Ця вогняна вода діє не тільки вглиб, а й вшир. Хіба ж вона сама не народила четверо дітей і хіба ж її чоловік не повертався вже тричі після такої поїздки крізь вересневу ніч? Жінка посміхається: про що розмовлятиме з нею при зустрічі Мері Макнамара? Про те, що зветься радар — вона сподівається купити легкий переносний радарний пристрій, що за його допомогою зможе знаходити в численних бухточках і поміж скель мідь і цинк, залізо й срібло.

Жінка знову йде до передпокою, крізь прочинені двері ще раз дослухається до спокійного дихання дітей, посміхається і знову доторкується пофарбованим сріблястим лаком нігтем вказівного пальця до старої карти, пересуває його, підраховуючи, вперед: півгодини слизькою дорогою до протоки, три чверті години до будинку їдена Макнамари; якщо дитина з'явиться на світ тоді, коли й сподівалися, то обидві жінки з сусіднього села досі вже там; дві години на пологи, ще півгодини, щоб випити «а cup of tea[78]», хоч це може бути що завгодно — від чашки чаю аж до пишної вечері; ще три чверті та півгодини на зворотний шлях — разом п'ять годин. Тед поїхав о дев'ятій, отже, близько другої світло фар його автомобіля з'явиться з того боку, де дорога перевалює через вершину гори. Жінка позирає на свій наручний годинник — повернуло за пів на першу. Ще раз повзе сріблястий ніготь по карті — болото, село, церква, болото, село, підірвана казарма, болото, село, болото.

Жінка повертається до каміна, підкидає у вогонь торфу, ворушить жар, замислюється, бере газету. На титульній сторінці розміщено приватні оголошення: народження, повідомлення про смерть, заручини й окрема шпальта під назвою «In Memoriam[79]». Там сповіщалося про роковини, сороковини або просто про день смерті. «На спомин про улюблену Мойру Макдермот, що померла рік тому в Тіпперері. Ісусе милосердний, спаси її душу. І ви, хто поминає її сьогодні, зверніть свою молитву до господа.» Сорок разів підряд молиться жінка з нафарбованими сріблястим лаком нігтями:

— Господи Ісусе милосердний, спаси їхні душі!

Спаси всіх Джойсів і Маккарті, Моллоїв і Гелагерів.

Потім сповіщається про срібні весілля, загублені персні, знайдені гаманці, офіційні повідомлення.

Сім черниць, що від'їжджають до Австралії, шість, що вирушають до Північної Америки, посміхаються газетному фоторепортерові. Двадцять сім щойно висвячених священиків посміхаються фоторепортерові. Те саме роблять п'ятнадцять єпископів, що обговорювали проблеми еміграції. На третій сторінці — бугай, чиє фото продовжує серію фотографій бугаїв-рекордистів; потім ідуть Маленков, Булганін і Сєров — гортаємо далі; вівця-рекордистка, вінок із квітів висить на рогах. Дівчина, яка виборола перше місце у змаганнях зі співів, демонструвала фоторепортерові гарне обличчя й погані зуби. Тридцять випускниць якоїсь школи-інтернату зустрілися через п'ятнадцять років після закінчення — дехто з них поширшав, дехто випинався з групового знімку вгору; навіть на газетній фотографії дуже помітно густий грим — уста, ніби намальовані тушшю, брови наче два тоненькі чіткі мазки пензля. Усі тридцятеро зібралися на службу божу, на чай з печивом і на вечірню молитву.

Далі йдуть щоденні продовження трьох коміксів: «Ріп Кірбі», «Хопалонг Кессіді», «Серце Джульєтти Джойс». Серце з перцем має Джульєтта Джойс!

Мимохідь, вже майже перевівши погляд на рекламу кіно, жінка читає репортаж із Західної Німеччини: «Як користуються свободою віровизнання у Західній Німеччині». «Вперше в німецькій історії,— читає жінка,— у Західній Німеччині з'явилась цілковита свобода віровизнання». «Бідолашна Німеччина»,— думає молода жінка і додає:

— Господи Ісусе милосердний, помилуй їх!