Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

сміху під каштанами. Їх було надто багато й усі такі гарні; декотрі розстібали свої сумочки — в трамваях, біля кас кінотеатрів, біля прилавків крамниць, часом забували їх розстебненими в машинах, і він зазирав туди й бачив помаду, носовички, гроші, зіжмакані трамвайні квитки, пудрениці, коробочки сигарет.

У нього й досі пливла в очах дорога, всипана червоною й білою жорствою; яка ж вона терниста й нескінченна.

— Ваша ж черга,— промовив чийсь голос обіч нього.

Він підвів очі: не часто траплялося, щоб до нього звертались на «ви». Якесь дівча, червонощоке й темнокосе. Він усміхнувся дівчинці й знов кивнув пальцем у бік сповідальні.

Її дитячі черевички без підборів не творили ритму... Зі сповідальні праворуч почулося шепотіння. У чому він каявся, коли був такий, як оце вона? Я ласун. Я казав неправду. Я не слухався. Не робив уроків. Я ласун. Нишком ласував цукром з цукорниці, тістечками й вином із келишків — тим, що лишилося після бенкету дорослих. Недокурками сигар. Я ласун.

— Твоя черга.

Він кивнув пальцем, тепер уже машинально. Чоловічі черевики й настирлива невловність оцього чоловічого сліду в повітрі: не-пахне-нічим.

І знову погляд хлопця впав на біло-червоне ряхтіння підлоги під ногами. Незахищеним очам стало так боляче, як боляче босим ногам ступати по гострій жорстві. Ноги моїх очей, думалося йому, блукають навкруг їхніх вуст, наче довкола червоних морів. Руки моїх очей блукають по їхній шкірі.

Гріх, смерть і зарозуміла ненастирливість оцього «не-пахне-нічим». Хоч би тобі від одного війнуло цибулею чи гуляшем, простим милом чи мотором, тютюном для люльки, липовим цвітом, дорожньою курявою, міцним духом поту, яким чутно влітку від чоловіка, що добре попрацював; та всі вони лишали за собою тільки свою ненастирливість: «не-пахне-нічим».

Він звів очі від підлоги й поглянув туди, де стояли навколішки й молились ті, хто вже висповідався. Гам, біля них, пахло суботою, спокоєм душі, купіллю, милом, свіжими булочками з маком, новими тенісними м'ячами, такими, які звичайно купували його сестри по суботах на свої кишенькові гроші; пахло прозорим, добрим мастилом, яким батько щосуботи чистив свого пістолета; пістолет був чорний, блискучий і вже десяток років лежав без ужитку бездоганно чиста пам'ятка з часів війни, тепер непомітна й недоречна, з єдиним призначенням — живити спогади; коли батько розбирав і чистив зброю, на його обличчя лягало незвичайне сяйво — відблиск колишньої влади над смертю, яку він щомиті міг випустити з тьмяної, сріблясто-мерехтливої магазинної коробки, лише злегка натиснувши пальцем на курок. Раз на тиждень, у суботу, перед тим, як податися до пивниці, батько врочисто розбирав, з усіх боків обмацував, змащував чорні частини пістолета, порозкладавши їх на блакитному клапті тканини, ніби шматки випатраної тварини: тулуб, довгий металевий язичок курка, дрібні нутрощі, суглоби; йому дозволялося дивитись на це священнодійство, він стояв, немов прибитий до підлоги, занімівши від чарів, що осявали батькове обличчя; тут правили культ знаряддя, яке так відверто й страхітливо наслідувало чоловічу міць: адже з магазинної коробки вилітало сім'я смерті. Саме цю здатність перевіряв батько: дивився, чи справні пружини магазина. Вони були цілком справні, і лише запобіжна заскочка утримувала сім'я смерті в ложі. Єдиним легким рухом великого пальця, миттєвим доторком можна було його звільнити, але батько жодного разу не зробив цього; руки його дбайливо складали розібрані деталі докупи, й він клав пістолета до шухляди, під старі чекові книжки та копії рахунків.

— Твоя черга.

Хлопець знов кивнув пальцем. Знову шепотіння. Шепотіння у відповідь. І ненастирливе: «не-пахне-нічим».

А тут, де стояв він, пахло карою божою, гріхом, липкою вульгарністю повсякдення, в якому неділя була найгіршим днем. Нудьга від дзижчання кавового млинка на терасі. Нудьга стояння в церкві, нудьга літнього ресторану, човнової станції, кінотеатру чи кав'ярні. Нудьга нагорі у виноградниках, де роздивляються, чи добре вродив виноград «Цішбруннський монастирський садок»: спритні пальці по-знавецьки безсоромно шастають по гронах; нудьга, проти якої, здається нема іншої ради, тільки гріх. А вони були скрізь: звідусіль блискала в очі зелена, червона, брунатна шкіра жіночих сумочок. Навпроти, в середньому нефі хлопець угледів іржаво-червоний плащ молодої жінки, яку він був пропустив уперед, побачив її профіль, тонкий ніс, смагляву шкіру, темні вуста, помітив її обручку, високі підбори — чарівничі тендітні інструменти, в яких чаїлася смертельна для нього мелодія; у вухах його ніби вже лунала її хода — через довгий-довгий відтинок асфальту, й далі, по камінні бруку — легеньке, проте виразне стаккато гріха. Смерть, думав він, смертельний гріх.

Аж ось вона справді наладналася йти: защебнула сумочку, звелася, ще раз стала навколішки, перехрестилась — і нарешті її ноги передали черевичкам, черевички — підборам, підбори — плитам підлоги отой ритм.

Прохід поміж бічним і середнім нефом здався хлопцеві потоком, якого ніколи не здолаєш; йому судилося довіку бути тут, на березі гріха. Якихось чотири кроки залишалося ступити до голосу, що владен був розгрішати чи накладати покуту, якихось шість — до середнього нефа, де панували субота мир і спасіння душі, та він ступнув лише два кроки по проходу й рушив до дверей, спершу поволі, а тоді чимдуж наче тікав з охопленого полум'ям будинку.

Коли хлопець штовхнув оббиті шкірою двері, світло й спека ринули на нього так раптово, що на мить засліпили очі. Лівою рукою він стукнувся об одвірок і впустив додолу молитовника; рука дуже заболіла, він нахилився, підняв молитовник — двері тим часом, поколивавшись, зачинилися — і пристояв у коридорі, розгладжуючи пожмакану сторінку. «Повне каяття»,— прочитав він, перше ніж згорнути молитовник, упхнув книжчину до