Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Коли оголосять наслідки конкурсу, то видадуть аванс, і ваш чек буде чим сплатити,— відказала пані Цумпен.

Може, я тоді просто не розумів того, що діялося. Коли ми спускалися ліфтом наниз, Берта сказала, що вона щаслива, та я промовчав.

Додому вона поїхала іншим шляхом, ми поминали тихі квартали, з відчинених вікон пливло світло, на балконах сиділи люди й пили вино; ніч була ясна й тепла.

— Той чек — для Цумпенів?— тихо спитав я.

І вона так само тихо відповіла:

— Атож.

Я поглянув на невеличкі, засмаглі Бертині руки, що впевнено й спокійно вели машину. Руки, подумалося мені, які підписують чеки й видавлюють із тюбиків майонез. Я звів очі вище — на її губи, й знову не відчув бажання їх поцілувати.

Того вечора я не допомагав Берті ставити машину в гараж, не допомагав їй і перемивати посуд. Я взяв велику чарку коньяку, подався до кабінету й сів за свій письмовий стіл, що був мені таки завеликий. Якась думка змусила мене встати, я підвівся, пішов до спальні й глянув на мадонну в стилі барокко, але так і не згадав, чого я туди прийшов.

Телефонний дзвоник урвав мої роздуми, я взяв трубку і не здивувався, коли почув Цумпенів голос:

— Ваша дружина зробила невеличку помилку: вона збільшила вартість кубометра не на п'ятнадцять, а на двадцять п'ять пфенігів.

Я мить подумав і сказав:

— То не помилка. Вона зробила це з моєї згоди.

Він спершу помовчав, а тоді сказав сміючись:

— То ви заздалегідь прикинули різні можливості?

— Так,— мовив я.

— Гаразд, тоді випишіть іще чек на тисячу марок.

— П'ятсот,— сказав я й подумав: «Так наче в поганих романах. Достоту так».

— Вісімсот,— озвався він.

Тоді я засміявся:

— Шістсот.— І хоч я не мав у цьому ніякого досвіду, проте знав, що тепер він назве цифру сімсот п'ятдесят І коли він справді назвав її, я сказав: — Гаразд.— І поклав трубку.

Не було ще півночі, як я зійшов наниз і відніс Цумпенові в машину чек. Цумпен був сам, і коли я простяг йому згорнутого папірця, він засміявся.

Повільно вернувшись до господи, я ніде не побачив Берти Вона не показувалась, не прийшла тоді, як я знов подався до кабінету, не з'явилася, коли я ще раз спустився наниз узяти в холодильнику склянку молока, і я знав — вона думає: «Йому треба оговтатися, краще лишити його на самоті: він повинен усе це зрозуміти».

Але я так і не зрозумів, бо зрозуміти це неможливо.

Хлопець незчувся навіть, як надійшла його черга. Він не зводив погляду з підлоги в проході між бічним і середнім нефом; плити підлоги скидалися на червоні й білі соти: червоні — в білу, білі — в червону цятку; барви зливались одна з одною, незабаром годі було розрізнити, де червоне, а де біле; темні лінії цементних швів поміж плитами постирались — і підлога пливла перед ним, наче доріжка з червоної й білої жорстви, відбивала то червоним, то білим, а зверху, мов брудна мережа, прослалася вичовгана плетениця швів.

— Твоя черга,— прошепотіла молода жінка, що стояла біля нього.

Він похитав головою, непевно вказав пальцем у бік сповідальні, й жінка пройшла повз нього вперед; на хвильку дужче запахло лавандою; потім він почув зі сповідальні невиразне мурмотіння; вухо його вловило шерех її черевичків по дерев'яній приступці, де вона опустилась навколішки.

Гріх, смертельний гріх, думав він, мордуючись від того, як палко йому раптом зажадалося цієї жінки; він навіть не бачив її обличчя; ніжні пахощі лаванди, юний голос, легке і водночас упевнене цокання її високих підборів, коли вона ступала ті чотири кроки до сповідальні; той ритм упевненої і водночас легкої ходи був лише невеличким уривком нескінченної мелодії, що вдень і вночі лунала в його вухах. Вечорами він лежав без сну при відчиненому вікні й ловив звук їхньої ходи по камінні бруківки, по асфальті тротуару, цокання їхніх черевичків, їхніх підборів, упевнене, легке, безтурботне, дослухався до голосів, до шепотіння й