Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

— Взяти оцього. В комендатуру…

«Як ви зволите переконатися, дорогий і великошановний Іване Іллічу, прочухрали ми до самої Костроми. Ніде в дорозі я не наважився висадитись, навіть Нижній Новгород не здався мені надійним місцем щодо воєнних випадковостей. В Костромі ми й осіли, на околиці міста, над Волгою, в дерев’яному будиночку з калиною і горобиною, все — честь честю… Городок привільний, стоїть на пагорках, як Рим, а вже тиша, а вже глушина!.. — але це нам і потрібно.

Дарія Дмитрівна поправляється, хоч і помалу, — ще дуже квола, я її, як малу дитину, беру з ліжка і виношу на двір. Апетит у неї, з усього видно, вовчий, хоч говорити вона не може, але очима показує: їсти… Крім очей, у неї, здається, нічого не залишилось, — личко як кулачок, — і часто плаче від кволості, просто так — течуть сльози по щічках. В гарячці й непритомна вона пробула майже три тижні, поки ми ляпали колесами по Волзі. Гарячка у неї була неспокійна й болісна, душа її безперервно боролася з якимись примарами минулого. Значну роль, хоч це й дуже дивно, відігравав у неї якийсь скарб, якісь брильянти, що опинилися у неї нібито після якогось злочину. І все марення було в тому, що Дарія Дмитрівна розмовляла двома голосами: один осуджував, другий виправдувався, — тоненький такий, плаксивий голосок. Я не писав би вам про це, якби не одне випадкове і надзвичайне відкриття…

Твердо пам’ятаючи ваш наказ — годувати наших дорогих хворих добре — і маючи це як головне завдання, не раз я впадав у розпач і навіть у паніку. Час трудний. Люди або мислять великими категоріями, розуміють ніяк не менше, як в обсязі всієї земної кулі, або з голісіньким цинізмом рятують свою шкуру. І в тому, і в другому випадку відсутнє побутове милосердя: одну людину можна захопити, іншу можна налякати, але розжалобити, попросити фунтиків десять хліба, задля голодних сліз своїх, — це звичайно не вдається.

Зайве манаття, все, що ми захопили, я обміняв на хліб, яйця, рибу. Скільки разів була спокуса — загнати Дарії Дмитрівни драпове пальтечко, в якому вона втекла восени з Самари. Але стримувався, і не стільки через благорозумність, — бо близько осінь, — скільки через те, що це пальтечко незмінно фігурувало, як якийсь, незрозумілий мені, викривач у маренні Дарії Дмитрівни. Значить доводилось удаватись до хитрощів, до обману довірливих душ і прямої крадіжки. Виручала знову-таки хіромантія. Націлишся на пристані на сільську жінку з мішком і починаєш їй розводити теревені, шукаючи слабкого місця. А воно завжди знаходиться, — життєвий досвід велика річ. Заведеш розмову про антихриста, на Волзі зараз про нього багато говорять, особливо повище Казані. Чи багато ж треба, щоб налякати дурну жінку? Треба, щоб вона тобі повірила, і вже половина її мішка — моє…

Не далі як учора, в неділю, вранці опоряджав я туалети Дарії Дмитрівни. В Костромі я один, здається, володію великою котушкою ниток, — факт немаловажний. До нас навіть ідуть як на прощу: гудзика пришити до штанів чи там латочку… Не соромлячись беру за це різним їстивом. Сиджу на ганку, розгорнув пальтечко Дарії Дмитрівни: підбійка на ньому, як ви, певне, пам’ятаєте, фланелева, шотландська, картата. От, думаю, якщо підбійку зняти і зробити з неї гарненьку спідничку? Стара у неї — як решето… А на підбійку загнати щось гіршеньке. І так мене опанувала ця думка, — питаю Онисю Костянтинівну, вона теж: «Спідниця буде хороша, поріть…» Почав я пороти підбійку, — звідти посипались брильянти, великої ціни, тридцять чотири камінці… От вам і марення наяву! Того ж дня показую камінці Дарії Дмитрівні. І раптом бачу, згадала! В очах у неї — благання й жах, і губами щось хоче висловити… А говорити вона розучилася… Я нахиляюсь до її блідих губок, і пролепетала вона перше слово за час хвороби: «Викинути, викинути…»

Іване Іллічу, без вас нічого не смію. Не знаю — звідки у неї цей скарб, і чому він їй такий одворотний, не знаю, що зробити, — держати вдома боюсь і викинути вважаю нерозумним. Дарії Дмитрівні забожився, що, взявши човна, виплив на середину Волги і вкинув туди камінці. Вона зразу заспокоїлась, оченята її прояснились, наче вона щось, нарешті, від себе одірвала прилипле…

Пробачте, Іване Іллічу, що так про все пишу докладно, але єсмь многословний і балакучий. Прихитріться — сповістіть нас про ваше здоров’я і про те, чи зимувати нам тут, у Костромі, чи подаватися в Москву?.. По всьому тому залишаюсь відданий до гроба вам і Дарії Дмитрівні Кузьма Нефедов…»

— Я взяв з собою пошту, — сказав Сапожков, влізаючи в плетений тарантас і вмощуючись у сіні поруч з Телєгіним. — Поздоровляю, Іване.

— Сумно це все, Сергію Сергійовичу. По своїй волі б так уже й залишився командиром наших качалінців. Нові люди, нові турботи, — не для мене все це.

— Чого стариком прикидаєшся?

— Та минеться, стомився трохи…

Коні йшли підтюпцем польовою дорогою, плетений тарантас підстрибував, ліворуч темнів дубовий ліс, праворуч на стерні ледве мріли в сутінках купки снопів, укладених хрестами. Пахло пшеничною соломою. Висипали серпневі зорі.

— А хто у тебе в бригаді буде начальником штабу?

— Призначать кого-небудь.

Дорога звернула ближче до лісу, звідки трохи віяло вогкістю. Коні почали пофиркувати.

— Мені листів нема, звичайно? — спитав Телєгін.

— Ой, пробач, Іване, тобі лист.

Іван Ілліч сидів, — зігнувшись, стомлений, куняючи, — раптом аж підскочив.

— Як же ти, ах, Сергію Сергійовичу! Де він?

Сапожков довго рився в сумці. Спинили коней і чиркали сірниками, які шипіли й відскакували. Телєгін узяв листа, — він був від Кузьми Кузьмича, — і крутив його в пальцях.

— Товстий який, скільки написав, — пошепки сказав Сапожков.

— А що? — так само пошепки спитав Телєгін. — Це погано?

Він вискочив з тарантаса й пішов до узлісся. Там поквапливо почав ламати сухі гілки, запалив сірника і дмухав на них.