Агата Крісті - Смерть на Нілі

Хустинка, просякла кров’ю, лежала на килимі, там же була темна пляма.

Огляд лікаря переривали типово німецькі бурчання та вигуки.

– Так, це погано… Пошкоджена кістка. Велика крововтрата. Гер Фанторп, мусимо перенести його в мою каюту. Отак… Він не може ходити. Тому мусимо його нести.

Коли вони підняли його, на порозі з’явилася Корнелія. Побачивши її, лікар полегшено видихнув.

– А, це ви? Добре. Ходімо з нами. Мені потрібен помічник. Ви справитеся краще, ніж мій приятель. Він уже, здається, трохи зблід.

Фанторп витиснув із себе слабку усмішку.

– Може, покликати міс Бауерз? – запитав він.

Доктор Бесснер оцінююче глянув на Корнелію.

– Ви справитеся, юна леді, – оголосив він. – Ви ж не зомлієте й не наробите дурниць, га?

– Я робитиму те, що скажете, – з готовністю сказала Корнелія.

Бесснер задоволено кивнув.

Усі разом вони пройшли палубою.

У наступні десять хвилин відбулися деякі хірургічні маніпуляції, і містеру Фанторпу це зовсім не сподобалося. У глибині душі йому було соромно, що в Корнелії стало більше духу.

– Що ж, я зробив усе, що міг, – нарешті виголосив доктор Бесснер. – Ви тримались як герой, мій друже.

Він поплескав Саймона по плечу. Потім закотив йому рукав і витягнув ін’єкційний шприц.

– А тепер я вам дещо вколю, щоб ви поспали. А ваша дружина? Що з нею?

Саймон сказав слабким голосом:

– Не треба її тривожити до ранку… – і додав: – Я… Не звинувачуйте Джекі… Це все моя вина. Я ганебно з нею повівся… Бідне дитя… Вона не знала, що коїть…

Доктор Бесснер кивнув.

– Так, так, я розумію.

– Це моя вина, – наполягав Саймон. Його очі зупинилися на Корнелії. – Хтось має залишитися з нею. Вона може… зашкодити собі…

Доктор Бесснер увів голку. Корнелія тихо, але впевнено відказала:

– Усе гаразд, містере Дойл. Міс Бауерз залишиться з нею на всю ніч…

Саймон подивився на неї з вдячністю. Його тіло розслабилося, очі заплющилися. Раптом він різко розплющив їх.

– Фанторпе?

– Так, Дойле?

– Револьвер… Не варто залишати його там… Зранку його знайдуть слуги.

Фанторп кивнув.

– Точно. Піду й принесу його.

Він вийшов на палубу. У дверях каюти Жаклін з’явилася міс Бауерз.

– Їй стане краще, – повідомила вона. – Я ввела їй морфій.

– Але ви залишитеся з нею, так?

– О так. Декого морфін збуджує. Я залишуся тут на всю ніч.

Фанторп рушив до салону.

Через три хвилини в двері Бесснерової каюти постукали.

– Докторе Бесснер?

– Так? – огрядний чоловік підійшов до дверей.

Фанторп жестом покликав його на палубу.

– Слухайте, я не знайшов того револьвера…

– Що?

– Револьвер. Він випав з рук дівчини. Вона віджбурнула його, і він полетів під диван. Тепер його там немає.

Вони витріщились один на одного.

– Але хто міг його забрати?

Фанторп знизав плечима.

Бесснер сказав:

– Це цікаво. Але я не знаю, що ми можемо вдіяти.

Спантеличені й трохи стурбовані, обидва чоловіки розійшлися.

Розділ дванадцятий

Еркюль Пуаро саме витирав піну зі свіжовиголеного обличчя, коли у двері коротко постукали й одразу ж безцеремонно ввійшов полковник Рейс.

Він зачинив за собою двері.

– Інтуїція вас не підвела, – сказав він. – Це сталося.

Пуаро випростався й різко запитав:

– Що сталося?

– Ліннет Дойл мертва… Їй вночі вистрелили в голову.

Пуаро на хвилину замовк. Перед очима з’явилися два спогади: дівчина в саду в Асуані, яка на одному подиху захоплено говорила: «Як би я хотіла прикласти мій любий невеличкий револьвер їй до скроні та натиснути гачок». Та інший, свіжіший спогад про той же голос: «Так далі не може тривати, одного дня все раз – і зламається». І та дивна мить з благанням в очах. Що ж із ним трапилося, що він не відгукнувся на те благання? Він був сліпий, німий і твердолобий через те прагнення спати…

Рейс продовжував:

– Я тут певним чином офіційно. Мене викликали й доручили цю справу. Судно має відплисти через півгодини, але відплиття відкладуть, якщо я розпоряджусь. Є ймовірність, що вбивця потрапив сюди з берега.

Пуаро похитав головою.

Полковник неохоче погодився з ним.

– Згоден. Це припущення можна виключити. Що ж, друже, справа за вами. Ваш вихід.

Пуаро тим часом швидко збирався.

– До ваших послуг… – сказав він.

Двоє чоловіків вийшли на палубу.

Рейс мовив:

– Там мав би бути Бесснер. Я відправив за ним стюарда.

На пароплаві були чотири каюти класу «люкс» із ванними кімнатами. Дві з лівого борту займали доктор Бесснер та Ендрю Пеннінґтон. З правого борту одну каюту займала міс ван Скайлер, а іншу – Ліннет Дойл. Одразу за нею була каюта її чоловіка.

Біля каюти Ліннет Дойл стояв блідий, мов смерть, стюард. Він відчинив двері, і Пуаро та Рейс увійшли всередину. Доктор Бесснер схилився над ліжком. Коли чоловіки зайшли, він підвів голову й щось буркнув.

– Що ви нам скажете про це, докторе? – запитав Рейс.

Бесснер задумливо потер неголене підборіддя.

– Що ж, її застрелили, стріляли зблизька. Бачите, отут над вухом, – вхідний отвір кулі. Куля дуже маленька, я б сказав, двадцять другого калібру. Револьвер тримали близько до голови. Бачите цю чорну пляму – шкіра обгоріла.

Знову Пуаро з болем згадав ті слова, почуті в Асуані.

Доктор продовжував:

– Вона спала, слідів боротьби немає. Убивця прокрався в темряві й вистрелив у неї в ліжку.

– Ah! non![33]– викрикнув Пуаро. Це не в’язалося з його розумінням психології Жаклін де Бельфор. Вона прокрадається в темну каюту з револьвером у руці… Ні, картинка не складалася.

Бесснер втупився на нього крізь товсті лінзи окулярів.

– Кажу вам, це сталося саме так.

– Так, так. Я не про те, що ви подумали. Я не сперечався з вами.

Бесснер задоволено хмикнув.

Пуаро підійшов і став поруч із ним. Ліннет Дойл лежала на боці в спокійній природній позі. Але над вухом виднілася крихітна дірочка з кіркою запеченої крові довкола.

Пуаро сумно похитав головою.

Раптом його погляд спинився на білій стіні просто перед ним, і він різко вдихнув. Її білу чисту поверхню зіпсувала велика крива літера «Ж», нашкрябана чимось коричнево-червоним.

Детектив роздивився її, а тоді схилився над загиблою й дуже обережно підняв її праву руку. На пальці була червона пляма.

– Non d’un nom d’un nom![34]– вигукнув Еркюль Пуаро.

– Е-е-е… Що це? – запитав доктор Бесснер і підвів погляд. – О! Це!

– Прокляття! Що ви про це думаєте, Пуаро? –