Агата Крісті - Смерть на Нілі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хустинка, просякла кров’ю, лежала на килимі, там же була темна пляма.
Огляд лікаря переривали типово німецькі бурчання та вигуки.
– Так, це погано… Пошкоджена кістка. Велика крововтрата. Гер Фанторп, мусимо перенести його в мою каюту. Отак… Він не може ходити. Тому мусимо його нести.
Коли вони підняли його, на порозі з’явилася Корнелія. Побачивши її, лікар полегшено видихнув.
– А, це ви? Добре. Ходімо з нами. Мені потрібен помічник. Ви справитеся краще, ніж мій приятель. Він уже, здається, трохи зблід.
Фанторп витиснув із себе слабку усмішку.
– Може, покликати міс Бауерз? – запитав він.
Доктор Бесснер оцінююче глянув на Корнелію.
– Ви справитеся, юна леді, – оголосив він. – Ви ж не зомлієте й не наробите дурниць, га?
– Я робитиму те, що скажете, – з готовністю сказала Корнелія.
Бесснер задоволено кивнув.
Усі разом вони пройшли палубою.
У наступні десять хвилин відбулися деякі хірургічні маніпуляції, і містеру Фанторпу це зовсім не сподобалося. У глибині душі йому було соромно, що в Корнелії стало більше духу.
– Що ж, я зробив усе, що міг, – нарешті виголосив доктор Бесснер. – Ви тримались як герой, мій друже.
Він поплескав Саймона по плечу. Потім закотив йому рукав і витягнув ін’єкційний шприц.
– А тепер я вам дещо вколю, щоб ви поспали. А ваша дружина? Що з нею?
Саймон сказав слабким голосом:
– Не треба її тривожити до ранку… – і додав: – Я… Не звинувачуйте Джекі… Це все моя вина. Я ганебно з нею повівся… Бідне дитя… Вона не знала, що коїть…
Доктор Бесснер кивнув.
– Так, так, я розумію.
– Це моя вина, – наполягав Саймон. Його очі зупинилися на Корнелії. – Хтось має залишитися з нею. Вона може… зашкодити собі…
Доктор Бесснер увів голку. Корнелія тихо, але впевнено відказала:
– Усе гаразд, містере Дойл. Міс Бауерз залишиться з нею на всю ніч…
Саймон подивився на неї з вдячністю. Його тіло розслабилося, очі заплющилися. Раптом він різко розплющив їх.
– Фанторпе?
– Так, Дойле?
– Револьвер… Не варто залишати його там… Зранку його знайдуть слуги.
Фанторп кивнув.
– Точно. Піду й принесу його.
Він вийшов на палубу. У дверях каюти Жаклін з’явилася міс Бауерз.
– Їй стане краще, – повідомила вона. – Я ввела їй морфій.
– Але ви залишитеся з нею, так?
– О так. Декого морфін збуджує. Я залишуся тут на всю ніч.
Фанторп рушив до салону.
Через три хвилини в двері Бесснерової каюти постукали.
– Докторе Бесснер?
– Так? – огрядний чоловік підійшов до дверей.
Фанторп жестом покликав його на палубу.
– Слухайте, я не знайшов того револьвера…
– Що?
– Револьвер. Він випав з рук дівчини. Вона віджбурнула його, і він полетів під диван. Тепер його там немає.
Вони витріщились один на одного.
– Але хто міг його забрати?
Фанторп знизав плечима.
Бесснер сказав:
– Це цікаво. Але я не знаю, що ми можемо вдіяти.
Спантеличені й трохи стурбовані, обидва чоловіки розійшлися.
Розділ дванадцятий
Еркюль Пуаро саме витирав піну зі свіжовиголеного обличчя, коли у двері коротко постукали й одразу ж безцеремонно ввійшов полковник Рейс.
Він зачинив за собою двері.
– Інтуїція вас не підвела, – сказав він. – Це сталося.
Пуаро випростався й різко запитав:
– Що сталося?
– Ліннет Дойл мертва… Їй вночі вистрелили в голову.
Пуаро на хвилину замовк. Перед очима з’явилися два спогади: дівчина в саду в Асуані, яка на одному подиху захоплено говорила: «Як би я хотіла прикласти мій любий невеличкий револьвер їй до скроні та натиснути гачок». Та інший, свіжіший спогад про той же голос: «Так далі не може тривати, одного дня все раз – і зламається». І та дивна мить з благанням в очах. Що ж із ним трапилося, що він не відгукнувся на те благання? Він був сліпий, німий і твердолобий через те прагнення спати…
Рейс продовжував:
– Я тут певним чином офіційно. Мене викликали й доручили цю справу. Судно має відплисти через півгодини, але відплиття відкладуть, якщо я розпоряджусь. Є ймовірність, що вбивця потрапив сюди з берега.
Пуаро похитав головою.
Полковник неохоче погодився з ним.
– Згоден. Це припущення можна виключити. Що ж, друже, справа за вами. Ваш вихід.
Пуаро тим часом швидко збирався.
– До ваших послуг… – сказав він.
Двоє чоловіків вийшли на палубу.
Рейс мовив:
– Там мав би бути Бесснер. Я відправив за ним стюарда.
На пароплаві були чотири каюти класу «люкс» із ванними кімнатами. Дві з лівого борту займали доктор Бесснер та Ендрю Пеннінґтон. З правого борту одну каюту займала міс ван Скайлер, а іншу – Ліннет Дойл. Одразу за нею була каюта її чоловіка.
Біля каюти Ліннет Дойл стояв блідий, мов смерть, стюард. Він відчинив двері, і Пуаро та Рейс увійшли всередину. Доктор Бесснер схилився над ліжком. Коли чоловіки зайшли, він підвів голову й щось буркнув.
– Що ви нам скажете про це, докторе? – запитав Рейс.
Бесснер задумливо потер неголене підборіддя.
– Що ж, її застрелили, стріляли зблизька. Бачите, отут над вухом, – вхідний отвір кулі. Куля дуже маленька, я б сказав, двадцять другого калібру. Револьвер тримали близько до голови. Бачите цю чорну пляму – шкіра обгоріла.
Знову Пуаро з болем згадав ті слова, почуті в Асуані.
Доктор продовжував:
– Вона спала, слідів боротьби немає. Убивця прокрався в темряві й вистрелив у неї в ліжку.
– Ah! non![33]– викрикнув Пуаро. Це не в’язалося з його розумінням психології Жаклін де Бельфор. Вона прокрадається в темну каюту з револьвером у руці… Ні, картинка не складалася.
Бесснер втупився на нього крізь товсті лінзи окулярів.
– Кажу вам, це сталося саме так.
– Так, так. Я не про те, що ви подумали. Я не сперечався з вами.
Бесснер задоволено хмикнув.
Пуаро підійшов і став поруч із ним. Ліннет Дойл лежала на боці в спокійній природній позі. Але над вухом виднілася крихітна дірочка з кіркою запеченої крові довкола.
Пуаро сумно похитав головою.
Раптом його погляд спинився на білій стіні просто перед ним, і він різко вдихнув. Її білу чисту поверхню зіпсувала велика крива літера «Ж», нашкрябана чимось коричнево-червоним.
Детектив роздивився її, а тоді схилився над загиблою й дуже обережно підняв її праву руку. На пальці була червона пляма.
– Non d’un nom d’un nom![34]– вигукнув Еркюль Пуаро.
– Е-е-е… Що це? – запитав доктор Бесснер і підвів погляд. – О! Це!
– Прокляття! Що ви про це думаєте, Пуаро? –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть на Нілі», після закриття браузера.