Джон Віндем - День триффідів

Він усміхнувся.

— Ми повинні знати, в якому ми становищі. Якщо ми не знатимемо свого особового складу, то нічого не зробимо, — сказав він, явно наслідуючи манеру полковника. — Це цілком справедливо, — продовжив він. — Буде краще, якщо я дам вам приблизне уявлення, в якому ми становищі. Наразі нас тут приблизно тридцять п’ять. Сподіваємося, що протягом дня до нас приєднаються й інші люди. Зараз у нас двадцять вісім зрячих. Інші, сліпі, — це дружини, чоловіки і двоє або троє дітей. На цей момент загальна ідея полягає в тому, щоб виїхати звідси завтра, якщо будемо готові — у безпечніше місце, як ви самі розумієте.

Я кивнув.

— Ми теж вирішили забратися звідси ввечері з тієї самої причини, — сказав я йому.

— Який у вас транспорт?

Я пояснив йому поточні координати фургона.

— Ми планували зробити сьогодні запаси, — додав я. — Поки що в нас практично нічого немає, крім певної кількості протитриффідних рушниць.

Він підняв брови. Дівчина Сандра теж подивилася на мене здивовано.

— Дивні ж запаси ви робите в першу чергу, — зазначив він.

Я пояснив їм причину. Мабуть, це вийшло в мене непереконливо, бо на жодного з них не справило великого враження. Він байдуже кивнув і продовжив:

— Добре, якщо ви поїдете з нами, ось що я пропоную. Приїдьте сюди своєю машиною, вивантажте свої речі, а потім поїдьте і обміняйте її на велику вантажівку. Потім… о, до речі, хтось з вас знається на медицині? — спитав він, змінивши тему.

Ми похитали головами.

Він трохи насупився.

— Шкода. Бо в нас тут жодного медика. Буду здивований, якщо нам невдовзі не знадобиться лікар — та й у будь-якому разі нам всім потрібно зробити щеплення… І все-таки посилати вас двох по медичне обладнання — погана ідея. А як щодо продовольчих крамниць та універмагів? Годиться?

Він погортав кілька сторінок, з’єднаних скріпкою, вийняв одну і подав мені. На аркуші був заголовок «№ 15», а нижче — надрукований на машинці перелік консервів, каструль, сковорідок і деяких постільних речей.

— Не треба жорстко дотримуватися списку, — сказав він, — але намагайтеся йти за ним, і ми уникнемо надмірного копіювання. Звертайте увагу на речі найкращої якості. Беручи їжу, дивіться на її корисність для здоров’я — тобто навіть якщо кукурудзяні пластівці були вашою найбільшою пристрастю в житті, забудьте про них. Я радив би вам шукати на складах та у великих оптових магазинах, — він забрав список і написав на ньому дві чи три адреси. — Ваше завдання — консерви та пакунки. Не звертайте уваги, наприклад, на мішки з борошном — цим займається інша група, — він задумливо глянув на Джозеллу. — Боюся, що це важка справа, але це єдина корисна робота, яку ви зараз зможете виконати. Зробіть якомога більше до настання темряви. Приблизно о 9.30 вечора будуть загальні збори та обговорення.

Ми вже повернулися до дверей, коли він сказав:

— Маєте якийсь револьвер?

— Я й не думав про це, — зізнався я.

— Краще візьміть — про всяк випадок. Достатньо просто вистрілити в повітря, — сказав він. Потім дістав з шухляди два револьвери і дав їх нам. — Від них менше бруду, ніж від цього, — додав він, глянувши на гарний ніж Джозелли. — Вдалого полювання.

* * *

Навіть коли ми розвантажили фургон і поїхали на пошуки, людей на вулицях виявилося менше, ніж учора. Ті ж, хто вийшов, зачувши звук двигуна, воліли потрапити на тротуар, ніж чіплятися до нас.

Перша вантажівка, що нам сподобалася, виявилася непрактичною — там було багато дерев’яних ящиків, занадто важких, щоб ми могли їх витягти. З наступною знахідкою пощастило більше: п’ятитонка, майже нова і порожня. Ми пересіли в неї, залишивши фургон напризволяще.

За першою адресою жалюзі вантажної платформи були зачинені, але вони без проблем поступилися наполегливому лому з сусідньої крамниці й легко піднялися вгору. Всередині ми виявили знахідку. На платформі стояли три вантажівки, в одній з яких було повно ящиків з м’ясними консервами.

— Ви можете повести одну з цих машин? — спитав я Джозеллу.

Вона глянула на вантажівку.

— Чому б і ні? Загальний принцип керування той самий, чи не так? А проблеми із заторами на дорозі точно не буде.

Ми вирішили заїхати за нею пізніше, і подалися порожньою вантажівкою на інший склад, де завантажили пакунки з ковдрами, пледами та пікейними покривалами, потім рушили далі, розжившись гуркітливою сумішшю горщиків, сковорідок, казанків та чайників. Коли ми заповнили її, то відчули, що добряче втомилися цього ранку і наша робота виявилася важчою, ніж ми думали. Вона змусила нас зголодніти, тож ми втамували свій голод у маленькому пабі, що досі залишався вцілілим.

У ділових та комерційних районах панував пригнічений настрій — хоча ця пригніченість все ж таки більше відповідала звичайній неділі чи державному святу, ніж катастрофі. У цих місцях було дуже мало людей. Якби катастрофа трапилася вдень, а не вночі, коли робітники вже пішли додому, то тут була б зовсім інша, жахлива сцена.

Підкріпившись, ми забрали іншу вантажівку з продовольчого складу і повільно та без пригод повернулися ними до Університету. Ми припаркували їх на передньому дворі й поїхали знову. Близько 6.30 ми повернулися назад іще з двома добряче наладованими вантажівками та відчуттям чудово виконаної корисної роботи.

Майкл Бідлі вийшов з будівлі, щоб оглянути нашу здобич. Він схвалив усе, крім півдюжини ящиків, які я додав у другу вантажівку.

— Що там? — спитав він.

— Протитриффідні рушниці та заряди до них, — відповів я.

Він задумливо глянув на мене.

— О так, ви ж приїхали з купою антитриффідних речей, — сказав він.

— Гадаю, що вони нам знадобляться, — відповів я.

Він замислився. Я зрозумів, що мене вважають трохи схибленим через триффідів. Швидше за все, на його думку, це упередження, які виникли внаслідок моєї професії, та ще й посилилися фобією, що виникла після того, як триффід мене вжалив, і замислився, чи немає в мене інших, не таких безпечних дивацтв.

— Послухайте, — сказав я, — ми привезли вдвох чотири вантажівки. Я просто хочу, щоб в одній з них було місце для цих ящиків. Якщо ви вважаєте, що це місце потрібне для чогось іншого, то я можу поїхати і знайти трейлер або іншу вантажівку.

— Та ні, хай лежать. Вони займають небагато місця, — промовив він.

Ми зайшли до будівлі й випили чаю в імпровізованій їдальні, яку за всіма правилами організувала миловидна жінка середнього віку.

— Він думає, — сказав я Джозеллі, — що в мене не всі вдома через триффідів.

— Боюся, він ще дізнається, що