Агата Крісті - Таємничий суперник, Агата Крісті

бадьоро, — ми повинні зачекати до ранку, ось і все. Але не думаю, що нам варто йти з квартири.

— Як щодо того, щоб залишити того меткого хлопчика на варті?

— Альберта? А уявіть, що вона знов оговтається й усе збагне. Альберт не зможе її зупинити.

— Гадаю, тікати від доларів вона не захоче.

— Але здатна. Схоже, вона дуже злякалася «містера Брауна».

— Невже? Щиро злякалася?

— Так. Вона озиралась і казала, що навіть стіни мають вуха.

— Може, вона мала на увазі диктофон, — з інтересом промовив Джуліус.

— Міс Таппенс має слушність, — тихо сказав сер Джеймс. — Ми не повинні залишати квартиру — хіба що заради місіс Вандемеєр.

Джуліус приголомшено подивився на нього.

— Вважаєте, він переслідуватиме її? Від сьогодні до завтрашнього ранку. Звідки він взагалі дізнається?

— Ви забуваєте про своє ж припущення про диктофон, — сухо сказав сер Джеймс. — У нас дуже серйозний суперник. Гадаю, якщо виконати все з належною обачністю, то ми маємо добрі шанси, що він потрапить нам просто до рук. Але не треба нехтувати обережністю. Ми маємо важливого свідка, але її необхідно охороняти. Я запропонував би міс Таппенс лягати спати, а ми з вами, містере Гершайммере, стоятимемо на варті.

Таппенс зібралася заперечити, але, випадково глянувши на ліжко, побачила місіс Вандемеєр з широко розплющеними очима й такою сумішшю страху й злостивості на обличчі, що слова завмерли в неї на губах.

На мить вона спитала себе, чи непритомність і серцевий напад не були величезною хитрістю. Та, згадавши смертельну блідість жінки, майже не повірила у власне припущення. Ніби чарами, цей вираз обличчя розвіявся просто в неї на очах, і місіс Вандемеєр знову лежала безвольно й нерухомо, як раніше. На мить дівчина уявила, що їй примарилося. Та все ж вирішила бути пильною попри все.

— Гаразд, — мовив Джуліус, — гадаю, краще нам усе одно вийти звідси.

Інші погодилися з цією пропозицією. Сер Джеймс знову перевірив пульс жінки.

— Цілком задовільно, — тихим голосом сказав він Таппенс. — Після ночі відпочинку з нею все буде гаразд.

Якусь мить дівчина вагалася біля ліжка. Сила виразу обличчя, який вона щойно випадково спостерігала, неабияк вразила її. Місіс Вандемеєр підняла повіки. Вона ніби силкувалася заговорити. Таппенс схилилася над нею.

— Не... йди... — Здавалося, жінка не могла говорити, лише пробурмотіла щось на кшталт «засинаю». Потім спробувала знову.

— Містер... Браун... — Голос обірвався.

Але напівзаплющені очі ніби досі надсилали їй змучене послання.

Зворушена раптовим поривом, дівчина швидко запевнила:

— Я не піду з квартири. Сидітиму цілу ніч.

В очах промайнуло полегшення, перш ніж повіки знов опустилися. Вочевидь місіс Вандемеєр заснула. Але її слова пробудили нову тривогу в Таппенс. Що вона хотіла сказати своїм тихим шепотом?

— Містер Браун? — Таппенс упіймала себе на тому, що нервово озирається через плече. Перед очима зловісно височіла гардеробна шафа. Чимало місця для того, щоб там можна було сховатися... Трохи соромлячись себе, Таппенс відчинила її й зазирнула всередину. Нікого, звісно! Вона нахилилася й зазирнула під ліжко. Іншої можливої схованки не було.

Таппенс звично струснула плечима. Це було абсурдно, такдавати волю нервам! Вона повільно вийшла з кімнати. Джуліус і сер Джеймс говорили тихими голосами. Сер Джеймс обернувся до неї.

— Замкніть двері ззовні, будь ласка, міс Таппенс, і вийміть ключі. Не має бути шансу, що хтось увійде до кімнати.

Серйозність його поведінки вразила їх, і Таппенс було вже не так соромно за її «нервовий» напад.

— Слухайте, — раптом сказав Джуліус, — є ж іще кмітливий приятель Таппенс. Гадаю, я краще піду та заспокою цього юнака. Отакенний хлопчина, Таппенс.

— Як ви увійшли, до речі? — раптом спитала Таппенс. — Забула спитати.

— Ну, Альберт успішно додзвонився до мене. Я побіг по сера Джеймса, і ми одразу приїхали. Хлопчик чатував на нас і трохи хвилювався про те, що могло статися з вами. Він слухав під дверима квартири, але нічого не міг розчути. Хай там як, він запропонував підняти нас нагору у вугільному ліфті,

а не дзвонити у дзвінок. Так ми опинились у пральні й одразу пішли шукати вас. Альберт досі внизу і, мабуть, зараз не знаходить собі місця. — Із цим Джуліус швидко пішов.

— Отже, міс Таппенс, — сказав сер Джеймс, — ви знаєте це місце краще за мене. Де запропонуєте нам облаштуватися?

Таппенс замислилась на мить.

— Гадаю, у будуарі місіс Вандемеєр буде найзручніше, — нарешті сказала вона й повела його туди.

Сер Джеймс схвально озирнувся.

— Це місце чудово підійде, а зараз, моя юна леді, лягайте і трохи поспіть.

Таппенс рішуче похитала головою.

— Не можу, дякую вам, сер Джеймс. Мені всю ніч снитиметься містер Браун!

— Але ви так втомитесь, дитя моє.

— Ні, зовсім ні. Я краще не спатиму, правда.

Адвокат здався.

За кілька хвилин знову з’явився Джуліус, який заспокоїв Альберта і щедро винагородив його за послуги. Теж не зумівши вмовити Таппенс лягти спати, він рішуче сказав:

— У будь-якому разі ви маєте щось негайно поїсти. Де тут комора?

Таппенс підказала йому, і він повернувся за кілька хвилин з холодним пирогом і трьома тарілками.

Від душі підкріпившись, дівчина ладна була відмахнутись від страхів, які мала пів години тому. Сила грошового хабаря не могла підвести.

— Атепер, міс Таппенс, — мовив сер Джеймс, — ми хочемо почути про ваші пригоди.

— Саме так, — погодився Джуліус.

Таппенс із деяким самовдоволенням переповіла свої пригоди. Джуліус періодично переривав її захопленим «Дідько!» Сер Джеймс мовчав, доки вона не закінчила, а потім тихо сказав:

— Ви молодець, міс Таппенс.

Дівчина почервоніла від задоволення.

— Є одна річ, яку я не зовсім розумію, — сказав Джуліус. — Що підбурило її накивати п’ятами?

— Не знаю, — зізналася Таппенс.

Сер Джеймс замислено погладив підборіддя.

— У кімнаті був величезний безлад. Схоже на те, що втечі вона не планувала заздалегідь. Так, ніби вона отримала раптове попередження тікати від когось.

— Від містера Брауна, певно, — глузливо мовив Джуліус.

Хвилину чи дві адвокат дивився на нього.

— Чому б і ні? — мовив він. — Пам’ятаю, одного разу він і вас обкрутив.

Джуліус спалахнув від роздратування.

— Просто шаленію, коли згадую, як віддав йому світлину Джейн, мов баран. Боже, якби вона тільки знову потрапила мені до рук, я