Аврелія Аверлі - Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі

Прокидаюся у неділю доволі пізно. Дивлюся у стелю і розумію, що моє життя позбавлене сенсу. У мене немає дружини та галасливих діточок, а на плечах майже тридцять років. Не витримую. Телефоную до Сірого та цікавлюся:
— Що робить Аліна?
— Зараз знову на роботі. Вчора працювала допізна. Поверталася додому вночі, пів години чекала тролейбуса.
Стискаю телефон у руці. Гнів накачує хвилею і стає спекотно:
— Чекала вночі? Сама? А якби на неї хулігани напали?
— Не напали, я простежив. Вона благополучно дісталася додому.
— Ти сидів у машині, поки вона мерзла надворі? — страх за Аліну затьмарює розум. Так званий “її чоловік” навіть не зустрів дружину вночі, коли та поверталася додому.
— А що я мав робити? Запропонувати підвезти? Тоді б вона знала, що я за нею стежу, — виправдання Сірого приводять до тями. Підіймаюся з ліжка та йду до ванної кімнати:
— Так, ти правильно зробив, я погарячкував. Сьогодні можеш бути вільним.
Закінчую розмову та дивлюся на себе у дзеркало. Маю вигляд безхатька під смітниками. Миюся, розчісуюся та привожу себе в порядок. Спускаюся снідати. Надія Степанівна постаралася і приготувала смачний сніданок. Зоя цілує у щічку та, наче метелик, пурхає до дверей:
— Я на зустріч з подругами. Ми домовилися у кіно сходити.
— Добре, відпочивай.
Дівчина йде, а я не знаю чим себе зайняти. Сідаю в авто і їду до міста. Приїжджаю до піцерії в якій працює Аліна. Хочеться хоча б краєм ока побачити її. Не розумію чому вона відмовилася від мене та заможного життя, обміняла на невдаху Романа та важку роботу.
Заходжу всередину, сідаю за стіл. Одразу помічаю її. Стоїть біля барної стійки й посміхається бармену із сережкою у вусі. Чорні штани, біла сорочка, зручне взуття та чорний фартух їй личать. Власне, будь-що личило б Аліні. Вона бачить мене. Одразу відвертається. Щось шепоче напарниці - офіціантці й дівчина прямує до мене. Стає біля столу, кладе меню та мило всміхається:
— Добрий день! Мене звуть Тетяна і сьогодні я буду вас обслуговувати. Знаєте, що будете замовляти, чи потрібний час, щоб ознайомитися з меню?
— Я хочу, щоб мене обслуговувала Аліна, — карбую сталевим голосом, навіть не дивлячись в меню. Дівчина опускає погляд:
— Перепрошую, але Аліна обслуговує ті столики, — офіціантка вказує рукою позаду себе, — а ці обслуговую я.
Хмикаю. Очевидно, що Аліна попросила її обслужити мене. Підіймаюся та прямую вперед. Сідаю за один зі столиків, на який вказала офіціантка. На щастя, у піцерії зараз малолюдно. Нахабно дивлюся на Аліну й уявляю, яка вона без одягу. Спокуслива, бажана, недосяжна. Вона, мабуть, здогадується про що я думаю. Її щоки наливаються рум’янцем. Я звертаюся до неї:
— Я сів за правильний столик, чи мені ще побігати залом, щоб ти мене обслужила.
— Я зараз зайнята. Тебе обслужить Тетяна, — Аліна відвертається до мене спиною, проявляє зневагу.
— Чим? Розмовою з барменом? — у моїх словах звучать нотки ревнощів, хоч я і не ревную. Знаю, єдиний мій суперник — це Роман. Підіймаю брови догори й сподіваюся, що маю загрозливий вигляд, — обслужиш мене, чи мені покликати адміністратора?
Аліна розвертається та підходить до мене. Дістає блокнот, стискає ручку в руках та підносить до грудей. Здається, вона зараз щось писатиме. З її вуст злітають уїдливі слова:
— Не чекала побачити тебе тут. Що сталося, що царська нога ступила у наші хороми? У поважних закладах міста тебе вже не приймають?
— Приймають, але там немає тебе, — зізнаюся й посміхаюся. Сподіваюся Аліна перестане кидатися отрутою. Вона важко зітхає:
— Зрозуміло. Прийшов, щоб познущатися. Замовляти щось будеш?
— Буду, — впевнено киваю. Аліна йде до барної стійки та бере звідти меню. Кладе на стіл.
– Підеш на побачення зі мною? — кажу перш ніж встигаю подумати. В Аліни округлюються очі. Зелені, яскраві, нагадують сапфіри. Вона випрямляється:
— Я заміжня і ти це знаєш.
— Досить ховатися за чоловіком. Уяви, що його немає. По суті, так і є. Ти тягнеш все сама: будинок, навчання, робота, працюєш як віл, на відміну від нього. Мені здається, що Роман більше як декор в інтер’єрі. Навіщо тобі такий чоловік, якщо він навіть про себе подбати не може?
Аліна супиться. Міцно стискає губи та нагадує вулкан, що ось-ось вибухне. Вона кладе руки в боки:
— Я бачу ти надто обізнаний у наших стосунках.
— Він не заслуговує на тебе. Покинь його і повернися до мене, — мої слова звучать надто вимогливо. З надією в очах дивлюся на неї. Сподіваюся на диво, адже чудово розумію, що всі мої аргументи закінчилися. Вона підвищує голос:
— Чому я маю це робити? Бо ти так сказав?
— Бо ти сама цього хочеш, – говорю впевнено, хоч насправді дошкуляють сумніви.
Може вона й справді кохає того негідника. Але і мене колись кохала. Не втрачаю надії повернути її. Вона розвертається і йде до барної стійки, жбурляє блокнот:
— У мене перерва. Нехай цього поважного джентльмена обслужить Тетяна.
Аліна йде із залу, я дивлюся як за широкими дверима зникає моя мрія. Не хочу миритися з думкою що втратив її назавжди. Серце щемить від болю і вперто не бажає визнавати, що вона обрала іншого.