Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

— Поговоримо як мужик із мужиком? — спитав я із шаленою усмішкою.

- Поговоримо, - кивнув задохлик.

- Перестаньте! - вигукнула Ніка. — Збожеволіли?!

— Пропоную піти по-хорошому, — проричав я, — інакше пожалкуєш.

— Сам звали, придурок.

В мене перед очима впала червона пелена, звуки стали приглушеними, а серце стукало так голосно, що його стукіт віддавався у вухах. Так завжди бувало перед бійками. М'язи напружилися - тіло готове було кинутися у бій.

Ще мить, і ми зчепилися б. Але Ніка завадила цьому. Вона раптом вклинилася між нами і розставила руки. Ми обидва зробили крок назад. Пелена з очей спала.

— Чому ти його захищаєш? — спитав задохлик, пропалюючи мене ненависним поглядом. А я либився, як чеширський кіт. Дівчинка обрала мене. Розумничка моя!

— Я нікого не захищаю! Ви обидва поводетеся, як придурки. Ігоре, іди додому.

— Ніко, що відбувається? Він що, твій хлопець?

— Ігоре, будь ласка, — невпевнено прошепотіла Ніка. — Мені требе поговорити з Богданом.

Настрій мій з кожною хвилиною покращувався. Захотілося міцно обійняти мою дівчинку і я вже простягнув руку, щоб торкнутися її щоки, але вона відійшла вбік і опустила очі долу.

— Гаразд, я піду тоді, — вирішив задохлик. - Але якщо що - дзвони мені. Добре?

— Бувай, Ігоре, — сумно відповіла вона. — Вибач, що так сталося…

Він усміхнувся і, сунувши руки в кишені джинсів, нарешті звалив. А ми з Нікою залишилися разом.

— Так, добре, — сказав я серйозним тоном, — одну проблему ми вирішили. Тепер послухай. Я не вмію говорити красивих слів. Та і не знаю їх зовсім, та одне знаю напевне: ти мені дуже подобаєшся. Я хочу з тобою зустрічатися. 

Ніка замовкла, не дивлячись на мене. Здавалося, вона не очікувала що я прямо скажу про свої почуття. Зізнання прозвучало незграбно і я запнувся, намагаючись підібрати потрібні слова. Ніколи раніше я не казав таких слів дівчатам. Зазвичай все виходило само собою, але з Нікою так не можна. Вона інша. Поки я чекав її відповіді, на кінчику мого язика крутилося ще одне запитання, яке пекло губи.

— Де ти була? Чому пішла з цим придурком, якщо я приїхав по тебе?

— Він не придурок. Ми дружимо з дитинства. І він запросив мене в кіно. Я що, не маю права робити те, що хочу?

— Я нічого тобі не забороняю, але якщо ти моя дівчина, то не повинна гуляти по ночах з тим задохликом.

— Припини його так називати! — топнула ніжкою Ніка.

— Не вказуй, що мені робити, Ніко. Яка муха тебе раптом вкусила?

— Чому ти своїх дівок можеш цілувати, а я з другом навіть пройтися не можу! — закричала вона.

Я дуже уважно подивився на неї.

- Що? Кого я там цілував?

— Ой, не прикидайся. Я все знаю, — спокійним тоном сказала вона, і мене це налякало більше, ніж звинувачення, які вона озвучила хвилину тому.

— Виходить, ти мене ревнуєш? — м'яко спитав я. Хотілося посміхатися, та я стримався. Не знаю, про що вона торочить, але було приємно усвідомлювати, що я їй не байдужий.

— Не ревную, звісно, — пирхнула Ніка. - З чого взяв?

— Ревнуєш. Я же бачу. То що? Будеш моєю дівчиною? Чого мовчиш?

Раптом Ніка зробила крок і приклала долоню до мого лоба.

— Що ти робиш?

— Перевіряю, чи немає в тебе температури.

Я торкнувся її руки, але вона миттю її забрала, наче я її обпік. По спині в мене побігли мурашки, з’явилося недобре передчуття. 

- Ти, звичайно, милий, Бодю, - сказала вона дзвінко. – Дівчатка кажуть, що симпатичний. І прес є. Оксанка так взагалі по тобі божеволіє. Але знаєш... Такі, як ти, мені не подобаються. Пробач, дорогенький.

Ці слова були наче ляпас. Я завмер на місці, не знаючи, що сказати.

— Але… вчора було все інакше, — вихопилося в мене, хоч ці слова були приниженням для мене. 

— Трохи захопилася. З ким не буває, — весело сказала Ніка, — я вже вибачилися. І взагалі, Ігор запропонував мені зустрічатися раніше за тебе, і я погодилася.

— Коли? — говорити ставало все важче, але я продовжував катувати себе.

— Сьогодні в кіно, — безжурно відповіла Ніка. 

– Ось, значить, як, – процідив я крізь зуби.

- Вибач, але в нас нічого не вийде. Сподіваюся, Оксана тебе втішить.

— Та здалася тобі Оксана! — закричав я. В голові дзвеніла порожнеча. Я геть не розумів, що вона меле. Оксану приплела якогось дива. Та це все вторинне. Головне з її слів я усвідомив: вона не хоче бути зі мною. Я їй не підходжу. Її герой — задохлик. 

Кидаю на Ніку недобрий погляд, а у відповідь отримую глузливу напівусмішку. Ну все! З мене досить! Різко розвертаюся, змушуючи Ніку зробити крок назад:

- Мені вже час.

Вона дивиться на мене з докором і каже: