Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

Глава 11

Богдан

Я спідлоба дивився на те, як Ніка застрибує в тачку свого друга, і не тямився від люті. Стиснуті в кулаки руки засунув у кишені від гріха подалі. Якого хріна взагалі, га?

Ми же домовилися про зустріч, а вона поїхала з іншим. Це взагалі нормально? Ще й вирядилася знову, як лялька. Я усміхнувся, проводившии машину поглядом. Звичайно. Їхати у крутій тачці набагото комфортніше ніж на роликах. А мені заливала про свободу від стереотипів і вітер у волоссі. 

Чим більше я про це думав, тим рівнішим ставало дихання. Злість потроху відступала. Гадаю, проблема в мені. Я не підходжу Вероніці. Я же не такий, як цей хороший хлопчик. Не вмію бути милим і ласкавим, не дарую подарунки, не кажу дурниці про почуття. Мене цьому не вчили, а ті дівчата, з якими я спілкувався раніше, не вимагали від мене екранних ніжностей і зізнань. Для них було достатньо бути поруч. І як довго це триватиме, визначав я. Жодних проблем не було. Всіх все влаштовувало. А з Нікою я так не хотів. Кожного разу, коли в она була поруч, мені хотілося казати, яка вона гарна. Як мені подобається її сміх і те, як вона дує губи. Мені подобалося в ній все, і я збирався їй про це сказати, поки вона не поїхала з іншим.

Ну і нехай катиться! Я з усієї дурі копнув автівку, що була поруч. Та завищала сигналкою на весь двір. Наступний, кому дісталося — металевий мусорний контейнер. Я лупив по ньому ногою, але не відчував полегшення. Хотілося крушити все навколо або набити комусь пику, та вулиця була порожня. Я написав Коту, що чекаю його біля кіоска з шаурмою. 

— Що, кинули тебе? — зі щирим співчуттям запитав Кот, ляснувши мене по плечу. Він відкусив величезний шмат лаваша з м’ясом і з апетитом жував і запивав “Колою”.

— Пішов ти! — я дивився на їжу з відразою. Шматок у горло не ліз. Тільки хотілося пити, бо в роті пересохло.

— Та годі тобі,— миролюбно сказав Кот. — Давай знайдемо цього типчика й поговоримо з ним. Нехай по-хорошому відвалить, дасть дівчині спокій. 

- Ти хворий? — уважно глянув на нього я. Ідея непогана, але звучить стрьомно. 

- Я хворий? — хмикнув Кот і торкнувся двома пальцями скроні. — Це ти геть з катушок злетів від ревнощів. 

— Я не ревную! — глухо сказав я, знову згадуючи, як радісно посміхалася Ніка типу, що сидів у тачці.

— Хочеш, я Карину порошу дізнатися, що у них з тим типом. Подружки завжди в курсі справ одна одної.

— Тільки про мене мовчи. А то подумає, що залип на неї.

— Ага, ти хочеш, щоб Карина мені головомийку влаштувала, що я її подружкою цікавлюся?

— А у вас щось намічається? 

— Вона прикольна. З нею весело, — з посмішкою відповів Кот. І я вирішив, що Карина справді йому подобається, хоч відкрито він і не каже про це. Я щиро зрадів за друга. Нехай хоч у нього буде все добре.

Кот почав переписуватися з Кариною, а я жував шавуху, яка з трудом пролізала в горло, здавлене спазмами. Апетиту не було, все дратувало. Дрібний дощ, що капав за комір, люди, що надто голосно говорили по телефону. Ніяк не міг припинити думати про Ніку. Все чув її голос, пригадував, як довірливо вона тулилася до мене на оглядовому майданчику, ховаючись від вітру. 

Згадавши, як Ніка посміхається іншому, я розстібнув куртку — стало спекотно. Вона, мабуть, назавжди залишиться в моїй пам’яті дівчиною з постера, хоча на коротку мить дозволила мені вважати її своєю. Роками я переконував себе та інших, що ненавиджу Ніку, що не помітив, як закохався в неї. Було б добре знати, що з цим усвідомленням тепер робити. 

Поївши, ми розпрощалися. Коту треба було вигуляти собаку, а я вирішив дочекатися Ніку. Я стояв під її будинком, сховавшись у тіні дерев. Дощ посилився, подув холодний вітер, що пробирався під куртку, та я не йшов.

Все ж таки дочекався її. О пів на десяту вона повернулася додому. Але вже не на машині, а пішки, і її проводжав той самий задохлик. Він усміхався так широко, що світив усіма зубами. І поводився так, ніби Ніка належала йому.

Вони виглядали як парочка. Задохлик раптом схопив Ніку і закружляв її, а вона почала сміятися. Від злості у мене всередині щось порвалося. М'язи в руках натягнулися, як канати. У животі скрутилася пружина, яка погрожувала зірватися і пошкодити щось всередині.

Не розуміючи, що роблю, я міцно стиснув кулаки і попрямував до них, не зводячи очей з Ніки. Відчуваючи, як злість випалює мене зсередини, я перегородив їм дорогу. Встав, широко розставивши ноги і з насмішкою подивився на них.

В очах Ніки був страх, та вона взяла себе в руки і підняла голову. А ось задохлик з нерозумінням дивився на мене.

- Що треба? — спитав він.

Я повільно витягнув руки з кишень і посміхнувся.

- Ти хто такий? — спитав я.

Задохлик раптом недобре примружився. Його обличчя стало кам'яним. В очах з'явилася лють. Він виглядав так, ніби ладен був напасти. Я уже встиг оцінити його як супротивника. Високий, з непоганим розворотом плечей, напевно, сильний. Але навряд чи вміє по-справжньому битися. 

— Пішов ти, — огризнувся тип. Він узяв Ніку, що не сказала ні слова, за руку і спробував піти, проте я не дозволив йому цього зробити. 

Я ступив до супротивника, не відриваючи погляду від його обличчя. Треба поставити задохлика на місце, показати, хто тут головний. У мене це завжди чудово виходило. Не дарма всі в школі мене боялися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍