Володимир Худенко - Olya_#1

…

Detector standby

— Що?

— «Кальонова». Ударний крейсер проекту «Орлан», найпотужніший з їхніх на той час, хоча… Так він і лишився найпотужнішим, дійсно.

…

Він знов коротко хихикнув.

— Сер, при всій повазі — це якесь неподобство! Секретність, біологічна зброя, а тепер ще й цей мертвий корабель… — Оля задумалась. — А де його екіпаж? Куди він подівся?

— Наскільки мені відомо — здався.

Червоний спалах!..

Неправда

— А як же він..?

— Корабель підтримує орбіту автоматично — якщо ви про це. Він функціонує в режимі орбітальної станції…

Недостатньо даних…

— Послухайте, дикість яка…

Оля обхопила голову руками.

Вона розуміла, що остаточно втрачає контроль над ситуацією.

Контроль над ситуацією…

— Якого ж біса тоді його тут залишили? Не «розмінували», — вона вивела те скоріше глузливо, — чи я там знаю, коли навіть екіпаж…

— Ви мені скажіть.

Please Wait…

— Що-о?

Вона вирячилась на капітана — той сидів перед екраном, склавши руки на грудях, і пильно на неї позирав.

— Звідки хоч я можу знати?

— Бо наскільки мені відомо — полігон вже з півсотні літ належить вашій корпорації, чи не так?

Правда

«Він мене обіграв, чорт!..»

Вона врешті вирубила клятий алгоритм…

— То я й подумав — може, ви щось про це знаєте, ні?

— На жаль, я не маю допусків такого рівня, — спокійно вивела Оля.

— Ну добре, не гнівайтесь, — Янь якось одразу немов розм’як. — Я сам не в захваті від цієї ситуації і чудово вас розумію, але… Ну що я можу зробити?

Він розвів руками і підлетів ближче до столика.

— Одначе я навіть не думаю, — продовжив він після короткої паузи, — що нам доведеться висаджуватись на планету.

— А це планувалось? — скептично скривилась Оля.

— Послухайте, скоріш за все, буде так: ми відправимо «Independence» куди подалі і про всяк випадок проскануємо поверхню… Можливо. Власне, ми вже це робимо. Якщо не знайдемо човників чи їхніх уламків і ніяких піратських баз на планеті, то доповімо на Марс та й повернемось. У всякому разі, особисто вам покидати катер точно не доведеться, — він вкрай доброзичливо всміхнувся. — Тому не хвилюйтесь.

— Дійсно, — Оля знов скривилась. — Нема ж ніяких причин для хвилювання.

— Ну… — командор співчутливо розвів руками. — Як щодо другого келишка? — він узяв у руку термос. — За рахунок закладу, хех…

— Ой ні, дякую… — Оля замахала руками. — Думаю, з мене вже досить, вибачте.

— Ну тоді…

Термос в руках командора загерметизувався, і він простягнув його Олі.

— … Візьміть на пам'ять про знайомство. Бачу, що ви не надто охочі до того пійла, але повірте — це нині страшенна рідкість, може… пригостите когось.

— Ну… дякую.

Оля взяла термос і піднялась, за нею піднявся і Янь.

— Це я вам дякую за візит і приємну розмову, розважили старого. — підморгнув він їй. — Маю надію — не востаннє.

— Я… — Оля награно виструнчилась і, як то вміла лиш вона, кумедно повела бровою, — можу бути вільна, так?

Командор голосно розсміявся.

— Ось… облиште, — махнув, пересміявшись, рукою. — До нових зустрічей.

— Кличте, раптом що… з’явиться, — трусонула вона термосом.

— Неодмінно.

Вона вже підходила до передпокою ліфтової станції, як раптом…

— Olya!..

Командор окликнув її.

Вона спинилась і неспішно обернулась до нього.

Він всміхався.

— Vy tozhe obrashchajtes'… v sluchae chego, — вивів він із досить архаїчним акцентом.

— Neprеmenno, — всміхнулась вона у відповідь.

— Як вам моя російська?

— Вимова… дещо старомодна.

— Хех… знаєте…

Він зробив до неї крок.

— …Під час війни нам видавали такі словнички. На оцих-от «льодяниках». Там був обмежений набір слів та виразів — найнеобхідніше. Тоді ще не було всіх оцих просунутих навчальних дрімів і тому подібного… І от ці словнички, я ж кажу, мізер — якісь найуживаніші фрази, словосполучення… Мені було цікаво, і вже аж потім я дещо вивчив сам — із допомогою дочки. Нині цю мову ніде не викладають, та й взагалі… ну, вона не найпрестижніша, згодні? Хех…

Оля мовчала.

— А тоді от оці словнички… Так.

Він трохи помовчав — Оля чекала.

- І знаєте — я єдиний раз чув її вживу, не в дрімі і не на якомусь записі… Саме тут, від тих десантників — абордажної команди. Вони просувались…

Він повернувся боком до екрану.

— Вони просувались блоками і захоплювали корабель — сектор за сектором. Ми захищались, а вони нас вбивали — сектор за сектором, сектор за сектором… Ми перехоплювали їхні переговори, і я чогось запам’ятав усього пару фраз, досі пам’ятаю, врізались у пам'ять чогось, знаєте… Оце ось їхнє — «sektor vzyat» і «prodvigaemsya vpered». І на дисплеї гаснуть сектори — один за другим, все ближче до наших позицій… Хаос, паніка, трупи і цей…

Він приплющив очі.

— Цей запах горілої плоті, так… коли її шматують лазерами, знаєте? Цей їдкий, відразливий запах — ні з чим не сплутати. А ще звук, так. Їхні гвинтівки мали такий особливий звук пострілу, не схожий на наші — нам він чомусь видавався зловісним, немов… Немов як швидко ковзнути нігтем по товстій струні, от! Оце от «пюуу», об’ємне, гулке… Якесь лиховісне. І їхні голоси в ефірі, чоловічі-жіночі… «prodvigaemsya vpered».

Він повторив:

— «Prodvigaemsya vpered»…

І зиркнув спідлоба на Олю.

— Ой, забалакався… — мляво всміхнувся і махнув рукою. — Старість, знаєте… Можете бути вільні, міс Рушді.

— Слухаюсь, сер.

6.

Увійшовши в капсулу ліфта, Оля кинулась переглядати свою пошту. Але їй не дали цього зробити — надійшло нове повідомлення по корабельній мережі.

І це була не Рамос…

Captain Aslanoglu: