Ксана Рейлі - Жагучі бажання , Ксана Рейлі

Вадим

Я почувався останнім покидьком рівно з тієї миті, як Божена вийшла з мого автомобіля. З одного боку мені хотілося побігти за нею, міцно обійняти та востаннє поцілувати. Вона заслуговувала на таке особливе прощання, але я... Я не міг дозволити собі цьому статися. Боявся, що якщо поцілую її ще хоч раз, то не зможу більше відпустити. Тож я обрав найжорстокіший спосіб для нас обох.

Той ображений погляд Божени, повний сліз і відвертого розчарування, крутився у моїй голові до кінця польоту. Я місяць не був удома, а мені здавалося, що минув усього день. Спочатку час у Парижі мені йшов дуже довго, але ці останні дні пролетіли надто швидко. Я постійно думав про те, що ми з Боженою ще не все встигли. Але хіба це має значення зараз? Після декількох днів нудьги за мною вона забуде про мене. У неї розпочнеться нове яскраве життя, про яке вона мріяла з самого початку. А я так само зроблю усе, щоб забути її. Я вже вирішив, що увесь свій вільний час буду присвячувати роботі. Так буде найкраще...

Мені не хотілося бачитися з Тео, але він надто сильно наполягав, аби я навідався ввечері до нього в мотоклуб. Колись ми разом працювали над його створенням, а зараз це здавалося таким, наче не в цьому житті. Я озирнувся довкола, помічаючи багато мотоциклів і юних байкерів. Це вже давно не приваблювало мене. Але Тео досі фанатів від мотоциклів.

— Привіт! — Луїза першою помітила мене. Вона міцно обійняла мене на знак вітання. — Тео не казав, що ти вже повернувся.

— Я тільки сьогодні прилетів, — відповів я, намагаючись усміхатися. — Розібрався з деякими справами вдома та приїхав сюди.

— Тео зараз у гаражі. Ходімо до столика!

Я не сперечався, коли Луїза повела мене до вільного столика у мотоклубі. Я опустився на диванчик і втомлено відкинувся на спинку. Чомусь пригадав, як уперше зустрівся тут з Боженою перед від'їздом до Парижу. Тоді вона добряче вибісила мене, але я навіть не здогадувався, що чекатиме на нас далі.

— Ти в нормі? — тонкий голос Луїзи відірвав мене від роздумів. — Такий задуманий.

Я глянув у її блакитні очі, в яких так і читалася зацікавленість.

— Просто втомився, — пробурмотів я. — Ти як?

Вона стримано усміхнулася мені та поклала руки на свій уже трохи випуклий живіт.

— Так сильно хвилююся, — зізналася дівчина. — Але водночас уже дуже хочу зустрітися з нашою дитиною.

— Ви уже дізнавалися стать?

— Ще ні. — Луїза похитала головою. — Ти знаєш, що у сім'ї Тео є традиція, де вони передають імена від батька до сина?

— Боїшся, що доведеться називати сина на честь батька Тео? — спитав я, постукуючи пальцями по столу.

— Я не проти. Гордій Теодорович багато зробив для нас з Тео. Думаю, він би зрадів, якби ми назвали свого сина його ім'ям. Але ще поки рано думати про це. — Луїза забрала руки з живота та поклала їх на стіл. — Як Божена?

У мене всередині наче все завмерло від однієї згадки про неї. Ще хвилину тому я встиг забутися за розмовами про дитину Луїзи й Тео, а зараз мої думки знову повернулися до Божени.

— Чудово, — відповів я. — Їй сподобалося у Парижі. Навчання і практика також проходять добре. Деякі її ескізи затвердили на показ мод.

— Я така рада за неї, чесно! Божена дуже талановита дівчинка. У неї таке велике серце і так багато мрій. Її зупиняли лише страхи. Добре, що ти поїхав з нею.

— Т-а-а-а-к, — протягнув я, опустивши голову вниз. — Добре.

— Ви хоч змогли поладнати? — Луїза засміялася. — Коли я востаннє розмовляла з Боженою вона жалілася, що ти дуже суворий з нею та контролюєш кожен її крок.

— Молодець! — раптом почувся голос Тео. Він схвально поплескав мене по плечі. — Показав нашій дівчинці доросле життя.

Показав аж занадто... Але я не сказав цього вголос, а просто продовжував мовчки дивитися на свої руки, покриті чорними малюнками.

— То як усе минуло? — поцікавився друг, опустившись на диванчик біля своєї дружини.

— Нормально, — сухо відповів я.

— Нормально? — перепитав Тео, піднявши одну брову.

Я помітив, як вони з Луїзою переглянулися між собою. Дівчина знизала одним плечем, а тоді обійняла його за руку.

— А що ти хочеш від мене почути? — спитав я. — Що я провів прекрасні дні в Парижі, хоча це не так? Ти знаєш, що я не люблю це місто і їхав туди лише заради виставки. Все пройшло максимально нормально, як і мало бути.

— Гаразд... — Тео насупився. — Не дратуйся. Нам лише цікаво, як ви з Боженою провели час у Парижі. Нічого ж не було, правда?

Мої очі спалахнули від гніву. Я сердито глянув на нього, стиснувши долоню в кулак. Тео так само твердо дивився на мене, не відриваючи свого погляду.

— Не було, — крізь стиснуті зуби відповів я. — Якщо ми з тобою зараз думаємо про одне й те саме.

— Звісно, не було! — Луїза тихо засміялася, намагаючись послабити напругу між нами. — До речі, Божена уже встигла закохатися у якогось гарячого француза? Думаю, їй би підійшов такий романтичний та водночас пристрасний партнер...

— Луїзо! — обурився Тео, глянувши на неї. — Звідки ти узагалі знаєш, що ті французи гарячі?

— Бо коли я була в Парижі, то вони усі здавалися мені такими сексуальними й привабливими. Що, Тео? — Луїза закотила очі. — Я тоді була одна!

— Ти більше ніколи не поїдеш у Париж без мене.

Я майже не слухав їхньої дрібної суперечки, бо гнів поступово наростав у моїх грудях. Я сам сказав Божені, щоб вона знайшла собі когось іншого, але одна думка про це змушувала мене божеволіти. Звісно, хлопці будуть у ній зацікавлені. Вона така красива, приваблива, яскрава, сексуальна, цікава...

— З поверненням, Вадиме! — почувся поруч знайомий голос.

Я мало не застогнав, адже зустріч з батьком Тео — явно не те, чого мені бракувало сьогодні. Я планував поговорити з ним завтра або через два дні чи навіть тиждень. Але точно не в перший день приїзду.

— Дякую, — тихо сказав я, ховаючи свій погляд.

Мені було соромно та ніяково перед ними усіма. Я почувався винним, бо зробив з Боженою те, чого не мав робити. Це було помилкою. І щоразу, дивлячись на Тео чи Гордія, я відчуватиму провину, бо не зміг дотримати свого слова.

— Тепер Божена залишилася сама, — продовжив він, опускаючись на диван поруч зі мною. — Але це піде їй на користь. Божені час уже подорослішати та стати самостійною.

— Упевнений, що вона впорається з цим, — сказав я та силувано усміхнувся. — Божена розумна дівчинка.

— Поліна так пишається нею. Їй ще навіть двадцяти нема, а вона вже досягнула таких успіхів у своїй діяльності. Божена трохи травмована через загибель батьків. Вона завжди була замкненою та закритою дівчинкою. Любила ховатися у своїй кімнаті та просто малювати. Така спокійна, добра, чуйна. Я ніколи не шкодував, що ми взяли її до себе. Вона прикрасила нашу сім'ю своєю вишуканістю...

— Думаю, — почав я та підвівся, — мені час уже йти.

— Як так? — спитав Гордій, глянувши на мене. — Ми хотіли віддячити тобі та запросити до нас на вечерю. Поліна вже готується. Ти не відмовив мені, наглянув за моєю донькою. Для мене це має значення, Вадиме.

— Вам нема за що дякувати мені. Ви багато зробити для мене, тож це була моя відповідь на вашу доброту. Я б залюбки повечеряв з вами, але домовився провести цей вечір зі своєю сім'єю. Мама та Яна чекають.

— Розумію. — Гордій кивнув головою. — Тоді прийдеш до нас іншим разом.

— Обов'язково.

Я швидко попрощався з усіма та поспішив до виходу з мотоклубу. Знав, що буде складно викинути Божену зі своєї голови, але не думав, що аж так. Одна згадка про неї від її рідних змушувала моє серце завмирати. Я не пам'ятаю, коли востаннє відчував щось настільки глибоке. Це до біса лякало мене. Сховавшись у своєму автомобілі, я завів двигун. Мені кортіло позбутися цих нав'язливих думок, тож я відкрив дах автомобіля, Сподівався, що разом з вітром зникне все те, що тривожило мене. Але цього не сталося. Я усе ще думав про неї, згадував запах її волосся, ніжність шовковистої шкіри. Цікаво, чи Божена думає про мене так само? Чи вона так сильно ображена, що розважається уже з кимось на зло мені? Вона могла б це зробити. Я навіть хотів цього, але чомусь не почувався щасливим. Точно не таким, яким був останні п'ять днів.

Батьківський дім зустрів мене гучним дитячим сміхом і ароматом свіжої вечері.

— Дядько Вадим! — радісно крикнула Емілія, старша донька моєї сестри. Вона кинулася мені на шию, а я одразу ж підхопив її на руки. — Ти уже давно не заходив до нас.

Її великі сірі очі вивчали моє обличчя. Їй було лише чотири, але вона уже здавалася такою дорослою та розумною.

— Я був зайнятий у Парижі, — сказав їй я.

— Ти привіз мені подарунки?

Вона схвильовано зітхнула, коли я кивнув головою. Обережно опустив дівчинку на ноги, а тоді передав їй пакет. Вона почала заглядати в нього, витягаючи велику ляльку.

— Ох, ти її розпестиш! — сказала Яна, коли вийшла в коридор. Вона поцілувала мене в щоку. — Рада тебе бачити.

— Привіт, — привітався я. — Як у вас тут справи?

— Як завжди. — Яна міцно стиснула губи. — Втомлююся дуже сильно. Двоє дітей усе-таки.

— Мама вдома?

— Так. Вона зараз з Адою. Намагається вкласти її в ліжечко. Ходімо на кухню!

Вона провела мене до кухні, де уже був накритий стіл. І хоч я прожив у цьому домі двадцять років, зараз він відчувався для мене чужим. Я сів на своє звичне місце, а коли Емі підбігла до мене, то посадив її собі на коліна. Її довге коричневе волосся розсипалося красивими хвилями по спині.

— Як Париж? — спитала сестра трохи роздратовано. — Як та прекрасна Ейфелева вежа?

— Не падає, — пробурмотів я.

— Не бачив часом мого колишнього з новою пасією? — Яна почала накидувати мені в тарілку печену картоплю. — Не можу повірити, що колись закохалася в нього.

— Шарль був непоганим, — заговорила мама, коли увійшла до кухні.

— Серйозно? Він зрадив мені, коли я була вдруге вагітна!

— А ти не вислухала його і втекла. Може, усе було не зовсім так?

— Я бачила на власні очі, мамо! Цього вистачило, аби розлучитися з ним. До того ж він навіть не цікавиться ні мною, ні дітьми.

— Ти заблокувала його всюди, де тільки можна.

І поки вони сперечалися, я глянув на Емі, яка зосереджено пальчиками водила по контурах моїх татуювань на руках. Її ручки здавалося крихітними на фоні моїх широких долонь.

— Як щодо тебе? — мама звернулася до мене. — Часом не закохався там у Парижі в якусь неймовірну француженку?

— Не закохався, — заперечив я. — Мені було не до цього.

Ні мама, ні сестра не знали, що у Парижі я мав наглядати за Боженою. Їм я сказав, що у мене справи по роботі. Їх мало хвилювала моя робота, якщо вона забезпечувала їм життя.

— Тобі личить, — прошепотіла мама з усмішкою, глянувши на мене з Емілією. — Що, Вадиме? Не дивись так на мене! Тобі тридцять один. Час задуматися про одруження, сім'ю. Познайомся з якоюсь хорошою дівчиною.

— Краще не будемо про це, — буркнув я. — У мене зараз багато роботи. Точно не до нових знайомств.

— То почни листуватися! — сказала мама, а я сильніше стиснув у руці виделку. — Хіба зараз не всі знайомляться через інтернет?

— Йому потрібна така дівчина, яка не буде сидіти в інтернеті, — втрутилася Яна. — Успішна, самодостатня, зі своєю справою, красива...

Вона наче описувала Коко, а від цього з'явився дивний гіркий смак у роті. Я глитнув і зробив великий ковток води. На щастя, розмови про моє особисте життя змінилися на обговорення сімейних потреб. З усього, що я зрозумів, мені доведеться надати фінансову підтримку сім'ї, бо, як сказала сестра, наближається зима, а її дітям потрібно купити теплі речі. Звісно, вона пообіцяла, що віддасть мені гроші, але я уже знав, що вона не зробить цього. Це було не вперше.

— Я сподіваюся, що ти перерахував гроші своєму батькові, — мовила мама. — Не хочу більше бачити його у своєму барі. Минулого разу він поводився наче божевільний.

— Ще не дай Боже прийде сюди та налякає дітей, — схвильовано прошепотіла Яна. — Потрібно щось зробити з ним.

— Що? — спитав я. — Він агресивно відмовляється щоразу, коли я намагаюся переконати його лягти в лікарню.

— Він ваш батько, — співчутливо сказала мама. — Ми мусимо ставитися з розумінням до того, який він.

— Доки це не шкодить нам і нашим дітям! — обурилася Яна.

— Він любить гроші, тож фінансова підтримка вбереже вас від його появи у вашому житті.

Мама легко усміхнулася мені та стиснула мою руку своєю долонею. Але я забув! Я, чорт забирай, забув перерахувати йому кошти! Ці дні в Парижі з Боженою повністю захопили мене так, що я не думав ні про що інше. Я дивився на маму та сестру, які постійно сподівалися на мене, опиралися. Я почувався для них машиною, що пачкою друкує гроші та забезпечує їм життя. Як би ж тільки хоч хтось знав як сильно мене це дістало.