Анна Ліє Кейн - Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн

Але знову лягати мені не хотілося. Вмившись, зібрала золотисте волосся у хвіст, накинула запозичену накидку і вийшла в коридор. Намагаючись ступати якомога тихіше, спустилася на перший поверх і попрямувала до виходу з дому. На терасі підставила обличчя вітерцю, який зберігав запах дощу, мокрої трави та свіжість нового дня. Хмари й досі прикрашали небо. Не дозволяючи насолодитися голубою височінню.

Озирнувшись на всі боки, швидко заспокоїлася. Нічні жахи відійшли на другий план, повернулися у марево ночі. Темна зелень лісу діяла на нерви краще за будь-які заклинання. Обійнявши себе руками за плечі, розмірковувала над тим, з чого мені розпочати сьогодні роботу, як раптом помітила рух. Насупилася, придивилася і помітила фігуру хлопчика, що віддалялася від будинку.

Локайн? Або ...

Мою думку перебив вітер, що доніс мені відлуння шепоту:

- Гвен.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно