Сафо Мелі - Розбивши її життя (частина 1), Сафо Мелі

Глава 12

Олексій

Від спогадів пересохло горло, і я вийшов на кухню випити води, але по дорозі передумав, хлюпнув у склянку віскі і прихопивши з собою всю пляшку повернувся на балкон. Ніколи не думав, що знов зможу пережити щось подібне. Але через двадцять років мене наздогнав цей день. Той самий, що я не забуду ніколи. Тому що він приніс мені найбільше щастя, а потім найбільше розчарування у житті.

Коли я на світанку вийшов з дому Касі, мене переповнювало відчуття щастя. Я теж не був упевнений, що результат аналізу виявиться негативним, але я не міг дивитися на її сльози, мав її заспокоїти.

Вона плакала, а я відчув на собі весь той страх, який їй довелося пережити. Ні, звісно, ​​вона себе більше накрутила, сама себе змучила в цій ситуації. Але тільки одному Богу відомо, що варилося в її голові та почуттях усі ці дні. А мене не було з нею поряд у той момент, коли я був їй так потрібен.

Де я був весь цей час? У військовому шпиталі проходив комісію. Зненацька мені запропонували ще одну роботу. А для роботи потрібно підтвердити стан здоров'я. Лежачи на ліжку, я рахував миті до виписки, щоб швидше побачити свою Касю.

І тепер, коли по її щоках струменіли гарячі сльози, мені хотілося їх знімати губами. Захистити мою тендітну та ніжну маленьку дівчинку від усіх проблем, а якщо потрібно – і від усього світу. Але в той же час я відчував глухий біль десь усередині від розуміння, що не знаю, як її підтримати та допомогти.

Довелося просто заспокоїти словами, обійняти, як маленьку дитину, пожаліти, приголубити. І вона заспокоїлася.

Коли я під ранок ішов додому, посміхався, усвідомлюючи, що мені дісталася найкрасивіша, найдобріша дівчинка. Але в той же час, в голові вирувала буря сумнівів. Що робити, якщо… Бути разом ми поки що не можемо. І якщо її батьки дізнаються про те, що їхня відмінниця-дочка вагітна, їй доведеться важко, а мене не буде поруч. Тому що посадять.

А потім я уявив, що у нас з Асею є син. Крихітний та беззахисний, у якого є тільки ми: мама і тато. Уявив, як заберу щасливу Асю з пологового будинку, вперше візьму його на руки. Коли підросте, ми ходитимемо на рибалку разом і збиратимемо в поле квіти для нашої найкращої у світі мами!

Я намалював у своїй голові ці картини, і в моїй душі оселилося якесь очікування на щастя! Я раптом усвідомив, що хочу цю дитину. Хочу, щоб у нас із Асею був син. І якщо йому судилося з'явитися в моєму житті саме зараз, то разом ми упораємося з усім.

Наступного дня Ася поїхала. Але ми домовилися, що я зателефоную їй на домашній телефон, і вона розповість, як все пройшло. Ходив цілий день посміхався, немов дурень, чекаючи, що вона повідомить мені про те, що дитині бути. А надвечір уже так замріявся, що навіть не міг допустити, що може бути якось інакше.

Набираю її номер:

– Слухаю!

Замість моєї дівчинки мені відповідає низький чоловічий голос. Я навіть розгубився трохи, але все ж таки запитав:

– А Асю можна?

У відповідь раптом несподівано грубо:

– Асю можна що?!

І тут я виразно зрозумів, що її батько про все вже знає. Але нас поділяло кілька десятків кілометрів телефонного кабелю і максимум, що він може зробити – це кинути слухавку. Я трохи наважився:

– Вибачте я не зрозумів? Мені треба поговорити з Асею, вона вдома?

І тут я почув її глухий і сумний голос:

«Тату, будь ласка. Дай я відповім, лише два слова.» І потім уже в слухавку:

– Привіт.

– Привіт, Касю. Як ти?

– Вибач, не дуже зручно зараз говорити. Ти був правий, відповіли негативно.

Вона тут же повісила трубку, а мене наче крижаною водою обкотили: сина не буде.

Щоденник Касі

21 липня

Чорні смуги завжди змінюються білими. І навпаки.

Ось і зараз так зі мною. Спочатку я провалилася у прірву переживань. Потім вчора з'явився Льошка, і все стало добре. Приїхала додому, кинула сумку і помчала до поліклініки. Фух, не вагітна. Я трохи навіть засмутилася, але розумію, що це на краще. Нині важливий університет. А діти ще будуть. Просто трохи згодом. Нарешті, біла смуга і всі проблеми позаду. Але ні, гримнув грім і знову настала чорна. Причому звідти, звідки не чекали.

Увійшовши додому, виявила тата на кухні за чаркою горілки. Сидів і напружено вдивлявся кудись углиб чарки. Зважаючи на його вигляд, не першої. Мені стало страшно. Він пив дуже рідко. Тільки тоді, коли щось траплялося і він не міг упоратися з проблемами, що навалилися. Перша думка: «Щось із мамою».

– Тату? Що трапилося? З мамою все гаразд?

Він підняв на мене погляд, сповнений болю та розчарування.

– З мамою все гаразд. Дякувати Богу, вона ще не в курсі. Бо не пережила б таких новин.
Його голос звучав їдко, ніби мені під шкіру плеснули отруту. Я зрозуміла, що цей тон адресований мені.

Цікаво, що саме він знає. Я розгубилася, розуміючи, що зараз на мене обрушиться буря гніву. Але він  мовчав, випробовуючи себе і мене. Я вже подумала, що Валентина Петрівна донесла про моє відвідування лікаря, і навіть почала складати якісь зрозумілі відмазки, але раптом:

– Розкажи мені, дочко, як ви відпочили з дівчатами на дачі?

Мої очі розплющились від подиву. О Боже! Він знає подробиці наших поїздок! Намагаючись вгадати, що йому відомо і придумати, як вийти із ситуації, невпевнено видала:

– Добре, тату. Нормально відпочили.

Його голос пролунав ще різкіше:

– Тобто ти вважаєш нормальним відпочинок трьох молодих дівчат у компанії чоловіків, що випивають у моєму домі?!

– Тату…

– Що «тату»?!

І почалось… що він тільки не кричав! Що я малолітня повія, що ганьблю нашу родину на все село, що я не шкодую маму, якій не можна нервувати і яку ця новина просто вбила б!

А я мовчки стояла, ковтаючи невидимі сльози, м'яла поділ сукні і тихо раділа, що він не знає про мою можливу вагітність. Дякую Боже! Дякую, що він не знає!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍