Олеся Лис - Кохана майстра смерті, Олеся Лис

Розділ 13

Тризну по Джерому, ми все ж вирішили перенести на більш пізній час, справедливо розсудивши, що без О'Ши провести обряд буде краще.

На збори Кіан дав колишнім «господарям» не більш трьох годин. І, якщо мені не зраджує пам'ять, і вони вже підходять до кінця.

За цей невеликий відрізок часу ми встигли з Гертрудою привести в порядок її покої. А ще сходити в купальні і освіжиться. Слава Дагді, було кому принести дров, щоб затопити в печі і нагріти воду. Та й самі дрова були в наявності. До такої дурості, як продати єдине джерело тепла, мої «родичі» не додумалися. Нам, навіть, вдалось приготувати поминальну вечерю з продуктів, які доставив один з ріддерів з села. За одно і куховарку відвіз, яка хоч і косилася на мене зі страхом і ненавистю, але більше не поривалася ображати.

У мене залишалося більше десяти хвилин поки Мелісанда і, приведений до тями, Рорк складають свої речі. Вже не знаю, що такого сказав некромант дядечкові, але той похапцем зіскочив зі столу, миттю протверезівши, і кинувся нагору допомагати дружині.

До речі, потрібно буде потім ретельно перевірити, чи тільки свої пожитки вони забирають. А то боюся, ми можемо ще деяких речей недорахуватися.

Я йду по порослому травою пагорбу за стінами замку. Цей пагорб особливий, не такий як всі, за ним починається наше сімейне кладовище. Всі О'Ши поховані тут.

У деяких великі склепи, з красиво виліпленими сумними ельфами на дахах, у інших скромні могили.

Мій Джері удостоївся лише маленького земляного пагорба, на якому навіть немає трави. Лише дерев'яна табличка з непоказним, висіченим ножем написом вказує на те, хто тут спочиває.

Сідаю долі, прямо біля неї і проводжу рукою по чорній, злегка маслянистій на дотик землі. Там, під всією цією масою важкого ґрунту, на глибині не більше чотирьох футів найдорожчий для мене людина. Вірніше не він, а його оболонка, бо я дуже сподіваюся, що Луда прийме наші дари і душа Джерома переродиться.

─ Здрастуй, коханий, ─ кажу, хоч і знаю, що він мене не почує. ─ Ми все зробимо правильно, обіцяю тобі. Протримайся ще трохи там, в прикордонні. Заради мене протримайся. Ти сильний, сміливий і можеш протистояти самому Маннану ... Я вірю .. Пам'ятаєш, ти казав, що в суді, коли ти виступаєш, навіть брезім слухає тебе, відкривши рот? А наш брезім буває страшнішим за господаря чорного моря, чи не так? Хіба такому талановитому юристу важко виторгувати відстрочку у бога смерті? ─ злегка посміхаюся, згадування цю нашу розмову. Здається, вона була вічність тому.

Доторкаюся рукою до таблички, змахуючи сміття і бруд, обвожу пальцями кожну рідненьку літеру і піднімаюся з землі. Вже пора йти, але я затримуюся, помічаючи за табличкою темно-червону, майже до чорноти, троянду. Нахиляюся, щоб підійняти квітку і разом з нею підіймаю прикріплений до її стебла невеликий конверт, на якому виведено моє ім'я.

Насторожено озираюся на всі боки, але, звичайно ж, нікого не помічаю. На кладовищі кілька склепів і добра половина могил з красивими химерними і об'ємними пам'ятниками, сховатися при бажанні можна легко. Хоча точно з таким же успіхом невідомий листоноша міг уже давним-давно забратися геть.

Мерзлякувато пересмикую плечима, наважуючись, нарешті, відкрити послання.

«Часу майже не залишилося. Знайди Гіллагана О'Ши »

Спантеличено насуплюю брови.

Хто такий цей Гіллаган? Наскільки я пам'ятаю, ніяких О'Ши, з таким ім'ям, серед родичів Джерома немає. Та й про час це не зовсім зрозуміло ...

Але міркувати мені ніколи, я і так затрималася тут довше ніж належить.

Ховаю послання в кишеню і з трояндою в одній руці, підтримуючи поділ сукні іншою, біжу до замку. Я встигаю майже вчасно… Тобто помахати Мелісанді і Рорку рукою і зітхнути з полегшенням, коли за ними опускається решітка.

Відбуття «родичів» немов дарує друге дихання. І мені здається, ніби я можу перевернути світ. Відчуття, звичайно, оманливі, але вельми надихаючі.

Розвертаюся до Кіана, збираючись уточнити, покликав він сагарта для здійснення обряду, та й про записку не завадило б розповісти, але натикаюся на похмурий погляд некроманта, спрямований кудись вниз.

─ Кіан ... ─ затинаюсь, так і не доказавши фразу до кінця, і розумію, що я все ще продовжую тримати в руці троянду. А чоловік дивиться саме на неї. Мене одночасно лякає цей погляд і трохи тішить. Невже він вирішив, що ця нещасна квітка від шанувальника і тепер ревнує?

Хоча ... Я, як завжди, придумую напевно, і бачу те, що десь в глибині душі хотілося б. Злегка струснувши головою, виганяю непотрібні думки і продовжую:

─ Нам потрібно поговорити!

Чоловік саркастично піднімає брову, мовчки розвертається і, відкривши двері в загальний зал донжона, запрошує увійти.

Я спочатку хочу віддати квітку Гертруді, щоб не сердити чоловіка ─ може у нього саме до цього виду рослини якась особлива антипатія. Але потім міняю рішення, вважаючи, що троянда може бути важливою при розмові, і з нею в руках ступаю в зал.

У приміщенні нікого немає, лише тільки стіл накритий для поминального обіду з приставленим до нього лавами, прикритими килимами. Кладу квітку і записку на кут стола, а сама присідаю на лавку, бо ноги гудуть і болять, і я рада можливості відпочити.

─ Що ти хотіла, Айне? ─ на цей раз, чоловік дивиться мені прямо в очі, випромінюючи крижаний спокій.

Я трохи тушуюсь від його такого пильного погляду, але швидко беру себе в руки. Зрештою, я його дружина, а не учениця, навіть якщо він і буде мене підтягувати за академічною програмою.

─ По-перше, я хотіла запитати ─ чи послали за сагартом, і коли він прибуде?

─ Послали, ─ складає руки на грудях Кіан. ─ Тільки в селі Кінлох немає його, помер. Прибуде з сусіднього десь через годину. За ним Юстас відправився.

─ Добре, ─ зітхаю, значить, час ще є. Беру в руки лист і розгортаю білий прямокутничок. ─ Поглянь на це? Знайшла на могилі Джерома. І троянду теж.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍