Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 8.1.

Кімната, в якій мене замкнув Міша, очевидно виявилася спальнею колишнього. Не гостьовою це точно.

Я відразу впізнала улюблений мінімалізм в інтер'єрі Діми. У кімнаті панував ідеальний порядок, без жодного натяку на пил. Цікаво, він сам прибирає? Чи для прибирання будинку в нього теж є спеціально найнята людина?

Приміщення просто виблискувало чистотою і приємно пахло.

Величезний простір в пастельних тонах з вікнами на всю висоту. Широке двоспальне ліжко, вигнута навпроти тонка плазма на стіні, акуратний столик з ноутбуком. Кремові дерев'яні жалюзі, які приховували невеличкий гардероб з ідеально складеними чоловічими речами. І все. Більше ніяких меблів чи техніки тут не було.

Додаткові двері підказали, що це вхід в суміжну кімнату. Так і є. Відразу за світлою деревиною ховалася простора душова без усіляких сучасних примочок. Типу онлайн радіо або вай-фай. Я відразу звертаю на таке увагу. У мене просто такий вдома встановлений. Дуже зручна річ: приймати ранковий душ і швиденько відписувати підписникам або перевіряти активність акаунта.

На одній стінній полиці сиротливо стояли три чорні пляшки з золотими тисненнями. М-да, негусто. Схоже, дівчини в Діми немає. Вона б однозначно щільно заставила всі знайдені полиці своїми шампунями і засобами по догляду за шкірою. Від такого розуміння всередині розлилося приємне тепло. В Діми немає дівчини... Смакуючи кожне слово, я інстинктивно усміхалася.

Хоча… судомно хитнула головою, це не моя справа. Нехай зустрічається з ким хоче. Мені байдуже. Ми вже давно одне одному чужі люди. І його особисте життя мене не хвилює.

Немов немає про кого більше думати!

Наспіх вмившись, я промокнула обличчя чистим рушником і повернулася в спальню. І одразу розчаровано видихнула. Судячи з проникаючих променів сонця через нещільно закриті штори, ранок вже настав. Як там мої Мірося та Єгорка? Вже прокинулися? Дуже злякалися, що мене немає? Сподіваюся, Олена зуміє їх заспокоїти і щось переконливе збрехати про мою відсутність. Думка про найдорожчих людей гострим лезом пройшлася по душі. Приглушена своєю образою, я зовсім забула про них. Забула, що мені потрібно нормально поговорити з Дімою і попроситися додому до сина і сестри. Замість цього я влаштувала істеричний концерт ображеної покинутої дівчини. Ні, я просто невиправна ідіотка. Власне его важливіше за дитину.

Мій погляд зупинився на ліжку. Діма велів мені відпочити. Але важко уявити, що я просто візьму і спокійно ляжу спати, поки колишній бігає по своїх складах і шукає товар. Ні, мені не можна. Ні в якому разі не можна спати і втрачати пильність.

Деяку мить я просто беззмістовно крокувала спальнею. Вдивлялася у величезні вікна і знову міряла кроками кімнату. Детально обмірковувала план подальших дій і прохання, яке я прокажу Дімі, коли він повернеться. От тільки нічого тямущого не спадало на думку. Незв'язні слова кружляли в моїй голові, не бажаючи перетворюватися на здорові думки. Я надто втомилася за цю добу, щоб адекватно думати. Можливо, варто прилягти? Принаймні на годинку, поки ніхто мене не турбує. Відновлені сили після сну ніколи не будуть зайвими.

Ні-ні-ні, це точно дурний задум. Потім відісплюся. Не в цьому будинку, це точно. Стиснула втомлено скроні і ледь не заскиглила від безвиході. Треба щось робити. Не можна просто так сидіти, склавши руки. Швидкий погляд впав на ноутбук Діми, що лежав неподалік. А ось це вже цікаво.

Крадькома озирнулася, ніби хтось міг за мною підглядати, і впевненою ходою підійшла до робочого столу. Ще раз озирнулася для впевненості і оглянула всі куточки кімнати на наявність прихованих камер. Начебто, нічого немає.

Легким рухом відкрила новомодний віджет і відразу застигла від несподіваного сюрпризу, якщо можна це так назвати. Серце болісно затріпотіло, розносячи по тілу разом з кров'ю вельми неоднозначні відчуття. Замість стандартної заставки екрану там стояло наше з Дімою фото. Старе фото, зроблене Бог його знає, коли. Якщо не помиляюся, на нашому третьому побаченні. Ми там ще зовсім ще молоді і безтурботні. По-справжньому закохані і зовсім не обтяжені зайвими турботами. Ми були щасливі. Так, це найкращий опис.

Ми. Були. Щасливі. Що з нами стало? Чому через роки ми ненавидимо одне одного? І чому Діма звинувачує мене у всьому, що сталося?

Скрушно похитала головою і видихнула. Це неважливо. Вочевидь, Діма не вміє визнавати свої помилки і вирішив перекласти всю відповідальність за розставання на мене, а тепер совість його сильно допікла, якщо вже він згадав про наше фото. Ну що ж. Губа не дура. Нехай так і думає. Адже я напевне знаю, хто винен.

Я спробувала пошукати вміст ноутбука, але операційна система вимагала пароль. Можливо, його день народження? Ні, не підходить. Віджет зрадницьки видавав помилку.

Річниця його батьків? Пам'ятаю, Діма часто ставив їх у приклад як зразкове подружжя, яке прожило багато років разом, але все так само були закохані одне в одного...

Здається, тридцять перше жовтня дев'яносто першого року. Ні, теж не підходить. А раптом... Необачна думка спонукала мене спробувати ввести дату нашого знайомства. Дванадцяте травня... Не може бути. Бінго! Це вона і є. Все вийшло.

Розблокований екран знову мене повернув у стан шоку. Остання відкрита папка була повністю завантажена моїми фото і відео, які я викладала в інтернет. Аж до вчорашньої трансляції. На щастя, в моєму інстаграмі сина немає. Він — єдина людина, яку я ніколи не показувала аудиторії. Як на мене, дитина — занадто особисте, щоб світити його обличчям на весь світ. Іноді не дуже доброзичливий світ.

Нервовий смішок мимоволі вирвався з моїх грудей. Ось чим Діма був так зайнятий, поки я готувала сніданок. Шукав на мене інформацію? Навіть не дивно. Дуже в його стилі.

Більше нічого цікавого я не знайшла. Кілька папок з документами, схожими на фінансову звітність. Деякі таблиці з цифрами і кодами, в яких я взагалі не тямила нічого. Кілька селфі Діми навпроти місцевих визначних пам'яток і все.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍