Патрік Несс - Ніж, якого не відпустиш

симпатюлько, — жінка завішала рушницю на плече. — Тільки коли говориш із леді, — вона нахиляється до Манчі. — А ти ким будеш, песику?

— Манчі! — гавкає він.

— Ага, так тебе й буду звати, ладоньки? — каже жінка, иниргійно чухаючи його. — А ви двоє, шпанюки? — питає вона не піднімаючи голову. — Як вас ваші мами поназивали?

Ми з Віолою ще раз перезираємося. Це вже нагадує ціну — казати їй наші імена, але, певно, така ціна за тошо вона опустила рушницю.

— Я Тодд. А це Віола.

— Певно, як то шо сонце рано сходить, — каже жінка, котра нарешті перевернула Манчі на спину і зараз чухає його пузо.

— А є інший спосіб перебратися через ріку? — питаю я. — Інший міст? Бо ті чоловіки…

— Мене звуть Матільда, — перебиває жінка. — Але люди, котрі мене так називають, не знають мене, такшо ви можете звати мене Гільді, а одного дня, може, заслужите право потиснути мені руку.

Я знову дивлюся на Віолу. Як можна зрозуміти, чи людина без Шуму божевільна?

Стара жінка хихотнула.

— А ти смішний, хлопчику, — вона піднімається від Манчі, котрий перекочується назад на пузо і дивиться на неї, вже обожнюючи. — І відповідаючи на твоє питання, є піший брід за пару днів вверх по течії, але інших мостів нема на багато більшу віддаль.

Вона знову дивиться на мене, дивиться спокійно і рівно, на її губах маленька усмішка. Певно, вона знов читає мій Шум, але я не чую таких поколювань, як коли мене пробують читати чоловіки.

І з того, як вона далі на мене дивиться, я починаю розуміти деякі речі, таксказати додаю два і два. Напевно, правда шо Прентісстаун був на карантині через Шумну заразу, нє? Бо осьо ж доросла жінка, котра від неї не вмерла, котра дивиться на мене приязно але тримає дистанцію, жінка, котра готова вітати чужиньців з мого кірунку рушницьою.

А якшо я заразний, то це значить шо Віола вже малаби піччепити заразу, може вмирати просто вже, такшо мені в поселені наврядчи будуть раді, мені певно скажуть не підходити до нього, та й по всьому буде, нє? Моя мандрівка скінчилася ще перед тим як я найшов куда мені йти.

— О, певно шо тобі не будуть раді в поселенні, — каже жінка, — тута можна й не гадати. Але, — вона підморгує мені, реально підморгує, — тебе не вб’є то, чого ти не знаєш.

— Спорим? — кажу я.

Вона повертається і піднімається по камінню тудою звідки прийшла. Ми просто дивимся поки вона виходить наверх і знову повертається.

— То ви йдете? — каже вона, ніби запросила нас погуляти, а ми заставляємо її чекати.

Я дивлюся на Віолу. Вона заговорює до жінки:

— Нам треба в поселення, — Віола знову дивиться на мене, — раді нам у ньому чи ні.

— Ой, та ви туди попадете, — каже жінка. — Але вам, шпанюки, спочатку треба добре виспатись і добре поїсти. Це й сліпому видно.

Думка про сон і гарячу їжу така спокуслива, я на секунду аж забуваю шо вона цілилася в нас з рушниці. Але тільки на секунду. Бо є ще про шо думати. Я роблю рішення за нас обох.

— Нам треба триматися на дорозі, — тихо кажу я Віолі.

— Я навіть не знаю, куди ми йдемо, — каже вона, так само тихо. — А ти знаєш? Тільки чесно?

— Бен казав…

— Ви двоє, шпанюки, йдете на мою ферму, де нормально поїсте, поспите в ліжку — хоть там і не м’яко, це вже звиняйте — а з ранку ми підемо до поселеня, — і так вона це і каже, широко відкриваючи очі коли каже, вимовляє слово сміючись із нас за то шо ми його так називаєм.

Ми таксамо не рухаємось.

— Ну подивіться на це з такого боку, — каже бабця. — У мене є зброя, — вона вимахує нею, — але я прошу вас піти зі мною.

— Чого б нам не піти з нею? — шепоче Віола. — Просто подивитися.

Мій Шум від несподіванки голоснішає.

— Шо побачити?

— Я би прийняла ванну, — каже вона. — Я би поспала.

— І я так само, — кажу я. — Але за нами женуться чоловіки, котрі не зупиняться перед одним спаленим мостом. Тай потім, ми про неї нічо не знаєм. Вона взагалі може бути вбивцьою.

— Та вона ніби нормальна, — дивиться на жінку Віола. — Трохи махнута, але не здається, ніби небезпечно махнута.

— Вона взагалі не здається, — я чуюся трохи роздратовано, якшо пощирому. — Люди без Шуму взагалі ніякими не здаються.

Віола дивиться на мене, її брови раптом сходяться докупи а щелепа трошки опускається.

— Ну, не ти, ясно шо не ти, — кажу я.

— Щоразу… — починає казати вона, але тоді хитає головою.

— Щоразу шо? — шепочу я, але Віола просто закочує очі і повертається до жінки.

— Зачекайте, — каже вона, а її голос звучить наче роздратовано. — Мені треба забрати речі.

— Стривай! — кажу я. Шо сталося зтим, шо я врятував їй житя? Забула? — Зачекай! Нам треба йти по дорозі. Треба добратися до поселеня.

— Дорогами ніколи не виходить мандрувати найшвичче, — каже жінка. — Ви це знали?

Віола нічо не каже, просто бере торбу, похмуро оглядаючи всю місцевість. Вона готова йти, готова рушати далі з першою ж спокійною людиною, яку бачить, готова лишити мене тута за першої ж нагоди.

І вона не враховує того шо я не хочу казати.

— Я не можу піти, Віола, — кажу я, тихо, через стиснуті зуби, трохи ненавидячи себе за то як я це кажу, моє лице нагрівається, через шо відвалюється бинт. — В мені є зараза. Я небеспечний.

Вона повертається до мене, і в її голосі чується шпичка.

— То, може, тобі й не треба йти.

У мене відвисає щелепа.

— І ти це зробиш? Ти просто підеш?

Віола відводить погляд від моїх очей але перед тим як вона відповідає, заговорює стара:

— Боже мій, шпанюче, — каже вона. — Якшо тебе хвилює твоя заразність, то твоя подруга може просто піти наперед зі старою Гільді, а ти собі побредеш десь ззаду. В тебе онде і сторожовий пес є.

— Манчі! — гавкає Манчі.

— Та отож, — каже Віола, відвертаючись і лізучи на каміння туди, де стоїть стара.

— А я тобі казала, — каже жінка, — шо мене звати Гільді, а не стара.

Віола підходить до неї і вони пропадають з-перед моїх очей, не кажучи більше ні слова.

— Гільді, — каже Манчі до мене.

— Заткайся, — кажу я.

І в мене нема вибору, хібашо полізти туда на скелю за ними, нє?

То ми йдемо, цей раз набагато вущою стежкою через каміння і кущі, Віола і стара Гільді, коли могли, трималися близенько разом, ми з Манчі йшли далеко за ними, пробиралися до хтозна-якої дальшої небезпеки, і я цілий час оглядався через плече, чекаючи побачити мера і пана Прентісса‑молоччого і Аарона котрі женуться за нами.

Я не знаю. Звідки знати? Як могли Бен і Кілліан рахувати, шо я буду готовий до такого? Ясно шо ідея ліжка і гарячої їжі звучить як шось дуже привабливе, але може це