Патрік Несс - Ніж, якого не відпустиш

Якби ти запитала мене на тому тижні, то я би знав, але нині… — дивлюся на свій рюкзак і на книжку всередині. — Я не знаю, — знову дивлюся на неї. — Надіюся шо ні.

«Але скоріше всього, — каже мій Шум. — Скоріше всього ти помреш». І хоть я пробую прикрити його зверху іншим Шумом, це всьо так несправедливо шо тяжко не мати це постійно перед собою.

— Вибач, — кажу я.

Вона нічо не каже.

— Але може якшо ми доберемося до наступного поселеня… — кажу я, але не закінчую бо не знаю відповідь. — Ти ще не хвора. Це вже шось.

— Ти мусиш їх попередити, — каже вона собі в коліна.

— Шо? — стрипинувся я.

— Раніше, коли ти пробував прочитати ту свою книжку…

— Я не пробував, — кажу я і мій голос раптом стає трохи гучніший.

— Я можу бачити слова у тій твоїй штуці, — каже вона, — і це «Ти мусиш їх попередити».

— Я знаю! Я знаю шо там написано.

Ясно шо там бляха «Ти мусиш їх попередити». Ясно шо. Ідіот.

— Здалося, що ти… — каже дівчинка.

— Я вмію читати.

Вона піднімає руки.

— Гаразд.

— Я вмію!

— Я просто кажу…

— То перестань просто казати, — хмурюся я, мій Шум роскочується достатньо аби Манчі піднявся на лапи. Я таксамо встаю. Я беру рюкзак і надягаю його. — Нам треба йти.

— Кого попередити? — питає дівчинка, ще сидячи. — І про що?

Я не встигаю відповісти (хоть я й не знаю відповіді), бо ззаду нас чути голосне клацаня, голосне брязканя, яке в Прентісстауні значить одну річ.

Зводять курок рушниці.

І на камені, якраз над нами, стоїть хтось зі зведеною рушницею в двох руках, дивиться вниз, а цілиться просто в нас.

— Шо мене чи не найбільше переймає у цю конкретну хвилину, — каже голос шо чується з‑за рушниці, — це шо ви собі, шпанюки, думали, коли взяли і спалили мій міст?

14. З другого боку зброї

— Зброя! Зброя! Зброя! — починає гавкати Манчі, вистрибуючи туди-сюди в пилюці.

— Я би тобі радив заткати свого звіра, — каже той з рушницею, його лице затінене бо він закриває сонце дивлячись на нас. — Тижби не хтів, аби йому шось сталося, нє?

— Тихо, Манчі, — кажу я.

Він повертається до мене.

— Зброя, Тодде? — гавкає він. — Бах, бах!

— Я знаю. Заткайся.

Він перестає гавкати і стає тихо.

Якшо не рахувати мого Шуму, то стає тихо.

— Шось мені здається, шо я задав питаня такій собі парі шпанюків, — каже голос. — І я таки чекаю відповіді.

Я оглядаюся на дівчинку. Вона знизує плечима, хоть я замічаю шо ми обоє підняли руки вверх.

— Шо? — питаюся я в рушниці.

Рушниця злосно буркає:

— Я питаю, — каже вона. — Чого то ви рішили, шо вам можна палити мости іньших людей?

Я нічо не відповідаю. Дівчинка таксамо.

— Ви собі думаєте, шо я ввас із палки цілюся? — рушниця смикається вверх-вниз.

— За нами гналися, — кажу я, бо більше немашо казати.

— Гналися, та ви шо? — каже рушниця. — І хто ж за вами гнався?

І я незнаю шо на це відповідати. Може правда буде небезпечнішою за брехню? Ця рушниця на стороні мера? Нас пов’яжуть? Чи цей чоловік з рушницею взагалі чув про Прентісстаун?

Світ дуже небеспечний, коли ти мало знаєш.

Типу як чого тута так тихо?

— О, я чув про Прентісстаун, бувало, — каже рушниця, читаючи мій Шум так легко шо це нервує, і знову сіпає зброєю, готуючися стріляти. — Але якшо ви звідтам…

Тоді заговорює дівчинка і каже тошо заставляє мене відразу почати думати про неї як про Віолу а не про дівчинку.

— Він врятував мені життя.

Я врятував її життя.

Каже Віола.

Як цікаво виходить.

— Шо, правда? — каже рушниця. — А як ти знаєш шо він не просто приберігає тебе для себе?

Дівчинка, Віола, дивиться на мене і її чоло морщиться. Моя черга знизувати плечима.

— Але нє, — міняється голос рушниці. — Нє, ха‑ха, нє, я такого в тобі не бачу, правда, пацан? Бо ти, шпанюк, ще просто пацан, правда?

Я глитаю.

— Я буду чоловіком через 29 днів.

— Таким не гордяться, шпанюк. Не там, звідки ти.

А тоді він опускає рушницю від свого лиця.

І от чого всьо таке тихе.

Він жінка.

Він доросла жінка.

Він стара жінка.

— Я би тебе дуже попросила називати мене вона, — каже жінка, не відводячи рушниці від наших грудей. — І я ще не така стара, аби не змогти вас застрілити.

Тепер вона дивиться на нас пильніше, читає мене згори донизу, дивиться в мій Шум так уважно, як раньше дивився лишень Бен. Її лице корчить всі можливі міни, ніби вона оцінює мене, так робить лице Кілліана, коли він пробує прочитати мене і зрозуміти чи я брешу. Хотя в цьої жінки нема Шуму, такшо в голові вона може хоть пісню співати — я ітак не взнаю.

Вона повертається до Віоли і зупиняється ще на один довгий погляд.

— Як завжди зі шпанюками, — каже вона, знову дивлячись на мене. — Тебе читати легко, ніби немовля, пацан. — Вона повертається до Віоли. — Але в тебе, дівко, історія поцікавіша буде, нє?

— Я би з радістю розказала вам її, якби ви перестали в нас цілитися, — каже Віола.

Це так несподівано, шо навіть Манчі дивиться вверх. Я повертаюся до Віоли з відкритим ротом.

З каменя чується хихотаня. Стара жінка сміється сама до себе. Її одяг пошитий з реально запиленої шкіри, зношеної і потрісканої від часу, на голові крислатий капелюх, а на ногах — чоботи-всюдиходи. Ніби вона якась проста собі фермерка.

А ще вона дотепер в нас цілиться.

— То ви значить тікаєте з Прентісстауна, га? — питає вона, знову заглядаючи в мій Шум.

Без сенсу його ховати, такшо я показую їй всьо від чого ми тікали, шо сталося на мості, хто за нами гнався. Вона це всьо бачить, я точно знаю, але я бачу тільки як вона стискає губи і трошки примружує очі.

— Так от, — каже вона, завісивши рушницю собі на руку і спускаючись із каміння дотуди, де ми стоїмо, — я не скажу, шо мене не вивело ваше підривання мого мосту. Я вибух аж на фермі почула, ну а шо.

Вона спускається з останнього каменя і стає трохи на віцтані від нас, сила її дорослої тиші така потужна, шо я відхожу назад навіть не розуміючи, шо я йду.

— Але єдине місце, до якого той місток вів, не вартує ходження вже більше десяти літ. Я й тримала його хіба з надії. — Вона знов обдивляється нас. — Шо, скажете, неправда?

Ми дотепер тримаємо руки підняті, бо вона так нічо толком і не сказала, нє?

— Я тільки раз запитаю, — каже жінка, знов піднімаючи рушницю. — Мені це знадобиться?

Я переглянувся з Віолою.

— Ні, — сказав я.

— Ні, мем, — сказала Віола.

«Мем?» — подумав я.

— Це як сер,