Джулія Рейвен - Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен

Глава 12

Дорогу додому майже не запам'ятала. Краєвиди за вікном таксі здавалися картонними декораціями і зливалися в один розпливчастий кадр. Попсова музика по радіо була просто гучним шумом і ніяк не давала зосередитись на думках, які невгамовними пасажирами металися у моїй голові.

Я без кінця прокручувала слова батька. Страшні і до біса принизливі.

Як він міг зі мною так вчинити? Як так легко міг повірити Ігорю та відмовитися від мене при всіх?

Чим я подібне заслужила? І мама… вона теж не заступилася за мене, за звичкою прийнявши рішення тата.

Я відчула себе поганим собакою, якого господарі вигнали з дому за те, що він покусав їхню любу дитину.

Проковтнула гірку грудку образи і дістала з клатча мобільний. Розблокувала його пальцем і якусь мить просто дивилася на заставку з рожевими півоніями, не знаючи, що мені робити далі.

Навіть поплакатися нема кому.

Кращих подружок у мене немає, тільки так, дуже добрі знайомі. Навчання, робота, а потім і чоловік забирали занадто багато часу, щоб витрачати його на дружні посиденьки. Сама не помітила, як у двадцять сім років залишилася зовсім одна. Покинута і нікому не потрібна.

Просто чудово.

Зморгнувши теплу сльозу, я непомітно витерла вологу доріжку на щоці. Дихала через раз, груди розривалися від болю при кожному вдиху та видиху.

Ще трохи і я б розплакалася. Малодушно та ганебно, як маленька дитина. Сльози вже настирніше бігли по щоках, зіпсувавши до кінця мій професійний макіяж. І мій настрій.

— Таню, та забий ти.

На мить я й забула, що в таксі не одна. Неспішно обернулася до Руслана і обдарувала його таким поглядом, наче поруч сидів не сусід, а винуватець усіх моїх бід. Найгірше зло з можливих. Сам Люцифер у дорогому костюмі та з розбитим обличчям.

Секунда, дві, три і мій мозок підкинув мені недавній кадр із ювілею, де Руслан разом із усіма гостями стояв і дивився на мою ганьбу.

— Чому ти не заступився за мене? — запитання вирвалося з мого рота раніше, ніж я зрозуміла, про що спитала.

Господи, що я верзу?

Швидко відвернулась до вікна і захоплено почала розглядати міські будинки та проминаючих повз людей, хоч у самої думки ширяли далеко від цієї метушні.

— Що? — непідробний подив у голосі Руслана змусив мене знову обернутися. У його золотаво-карих очах завмерло німе питання, мовляв, ти серйозно? — Мені здається, я тільки цим і займався весь вечір, — він щось сказав водієві, але я не могла розібрати що саме, — не давав зжерти тебе твоїм кінченим родичам. Заступався. Захищав. Хіба ні? — сусід пильним поглядом пройшовся по мені, наче переконувався, що зі мною все гаразд. А потім зупинився на рівні очей, і я відразу почервоніла.

— Так, все так… — я нервово смикала пальці, намагаючись сформулювати розумний аргумент. — Чому ти нічого не зробив, коли Ігор сказав, що це я його зрадила? — тихо видихнула, стримуючи ганебні сльози.

— Ем, дай подумати, — сусід приклав палець до губ, зображуючи сильну розумову діяльність. — Мабуть, для того, щоб ти сама хоч щось зробила? Таню, тобі ж не п'ять років, щоб до тремтіння в колінах боятися батька. Твій колишній нахабно бреше, а ти чекаєш, щоб за тебе заступилася фактично зовсім чужа тобі людина. Навіщо? Ти ж розумна дівчина. У тебе є рот, нормальний мовний апарат. Ти можеш висловити все, що тебе не влаштовує. Терпіти подібне — це ненормально. Не-нор-маль-но, — він спеціально прочеканив кожен склад, поки я судомно обмірковувала його слова. — Але ти чомусь терпиш, плачеш через родичів-упирів, яким ти й даром не потрібна, і сердишся на мене за те, що я промовчав. Дивна логіка, не знаходиш?

— Ти не розумієш…

— Як цікаво, — Руслан з прищуром витріщився на мене, — і що я не розумію?

— Ти думаєш, що мої батьки погані…

— Так, саме так і думаю, — присік мене сусід, не даючи можливості закінчити. — Не просто погані, вони — кінчені, — з презирством додав.

— Ні, вони не погані і не кінчені... Просто дещо специфічні. З важкими характерами. І я не хочу їх скривдити.

— Таню, але вони кривдять тебе! — гнівно вигукнув сусід, наче це зачепило його самого. — Ти не мусиш терпіти подібне і дозволяти так з тобою поводитися. Я б точно ніколи не дозволив.

Прикрила очі і втомлено видихнула.

— Руслане, у нас трохи різна ситуація, — мляво пояснила. Сил сперечатися чи щось доводити цьому нахабі зовсім не залишилося. Напевно, у нього із сім'єю чудові стосунки, — тобі не зрозуміти мене.

— Чому ти вступила на технічні спеціальності? — зненацька спитав Руслан, ігноруючи мою репліку. — Не найкраще місце для тендітної дівчини.

— Що за стереотипи? — стріпнулась і гордо підкинула підборіддя. — Гадаєш, всі дівчата мають бути гуманітарієм чи що?

— Не всі, — сусід посміхнувся куточками губ, — але ти точно не технар. І можу побитися об заклад, що майбутню професію тобі вибрав твій татусь.

— Та що ти знаєш про мене? — мене розлютила його непохитна впевненість, хоча всередині все клекотіло від того, що він має рацію.

Так, адже я хотіла вступати на хореографа. Я горіла танцями, костюмами, виступами. Але батько категорично був проти. І я подала документи до його університету. Щоночі плакала від важких, незрозумілих завдань, але все ж таки вчилася. Старанно і без будь-яких поблажок, щоб довести татові, що я зможу. Що він може мною пишатися. Але на жаль. Моїх старань ніхто не оцінив. Навіть після того, як я захистила кандидата технічних наук, батько кинув скупе: «Я чекаю від тебе більшого, Тетяно. Потрібно працювати більше».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍