Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

вправляєшся в екзотичному дизайні, а не прагнеш заснувати компанії?

Коли я кивнув, Білл зауважив мою усмішку.

— Насправді це щось більше? — перепитав він і додав: — Зачекай. Не кажи. Ти також брехав. Ця штука — реальна.

— Так.

— Можливо, я навіть не мусив запитувати — хіба що ти сам вважаєш, що це важливо, і хочеш розповісти мені. Якщо це щось значне і надзвичайно серйозне... З мене легко можна витягнути інформацію, сам знаєш. Маю дуже низький больовий поріг. Поміркуй про це.

Я так і зробив. Кілька хвилин сидів і міркував.

— Певен, що коли це й важливо, — зрештою мовив я, — то лише опосередковано. Але я й гадки не маю, яке значення мій винахід може, як ти кажеш, мати. Ні для Люка, ні для когось іншого — адже ніхто, крім мене, нічого не знає. Ні. Я не бачу, як воно вписується в загальну картину, окрім як ілюструє цікавість Люка. Тож, гадаю, я скористаюся твоєю порадою і просто відкину це питання.

— Мене все влаштовує, — відказав Білл. — І ще нюанс із Люковим зникненням...

У будинку задзеленчав телефон.

— Вибач, — мовив старий друг.

Він подався на кухню.

За кілька секунд я почув його вигук:

— Мерлю, це тебе!

Я підвівся і, щойно переступивши поріг, кинув на Білла запитальний погляд. Він лише знизав плечима і похитав головою. Швидко зметикувавши, я пригадав розташування двох інших телефонів у будинку. Тоді спершу вказав рукою на самого Білла, а потім — у напрямку його робочого кабінету, жестами імітуючи знімання слухавки і прикладання її до вуха. Він ледь усміхнувся і кивнув. Я взяв слухавку й трішки зачекав, аж доки не почув тихого клацання, сподіваючись, що співрозмовник гадатиме, ніби я взяв слухавку паралельного телефона.

— Вітаю, — почав я.

— Мерль Корі?

— Так, це я.

— Мені потрібна інформація, яка, гадаю, у вас є.

Лунав трохи знайомий чоловічий голос.

— З ким я розмовляю? — поцікавився я.

— Вибачте. Не можу цього сказати.

— Можливо, я так само відповім на ваше запитання.

— Принаймні хоч дозвольте запитати.

— Вперед.

— Гаразд. Ви з Люком Рейнардом — друзі.

Він витримав паузу.

— Можна й так сказати, — відповів я, аби заповнити тишу.

— Ви чули, як він говорив про місця під назвою Амбер і Двори Хаосу.

І знову твердження, а не запитання.

— Можливо, — відказав я.

— Чи знаєте ви самі щось про ці місця?

Ну нарешті, запитання.

— Можливо, — повторив я.

— Будь ласка. Це серйозно. Мені потрібне щось чіткіше, ніж «можливо».

— Вибачте. «Можливо» — це все, що ви отримаєте, якщо тільки не скажете, хто ви і чому хочете про це знати.

— Я можу стати вам у нагоді, якщо ви будете чесним зі мною.

Я втримався від відповіді саме вчасно і відчув, як мій пульс пришвидшився. Останнє речення було промовлено на тарі. Я продовжував мовчати. А тоді почув:

— Гаразд, це не спрацювало, тож я досі цього не знаю.

— Чого? Чого ви не знаєте? — запитав я.

— Чи це він з тих місць, чи ви.

— Скажіть якомога чіткіше, навіщо це вам, — попросив я.

— Тому що один із вас може бути у великій небезпеці.

— Той, хто з тих місць, чи той, хто ні?

— Не можу вам цього повідомити. Це буде ще одна помилка.

— Що ви маєте на увазі? Якою була ваша попередня помилка?

— Ви не даєте мені відповіді — заради самозахисту чи щоб допомогти другові?

— Можливо, — відповів я. — Якби я знав, що справа дійсно в цьому. Але з того, що я знаю, небезпека може походити від вас.

— Запевняю вас, що я лише намагаюся допомогти правильній людині.

— Слова, слова, слова[34], — відказав я. — А якщо припустити, що ми обоє з таких місць?

— Господи! — вигукнув він. — Ні. Це неможливо.

— Чому ж ні?

— Байдуже. Що мені зробити, аби переконати вас?

— Гм. Зачекайте хвилинку, треба подумати, — відказав я. — Гаразд. А як щодо такого? Зустріньмося в якомусь місці. Місце обираєте ви. Я подивлюся на вас, і ми обміняємося інформацією, шматочок за шматочком, аж доки не викладемо всіх карт на стіл.

Запала тиша. А тоді:

— Це єдиний спосіб переконати вас?

— Так.

— Дозвольте мені подумати. Скоро я знову вийду на зв’язок.

— Єдине що...

— Що?

— А якщо це саме я, то чи загрожує мені небезпека просто зараз?

— Гадаю, так. Так, імовірно, ви в небезпеці. Бувайте.

Співрозмовник від’єднався. Вішаючи слухавку, я примудрився зітхнути і вилаятися водночас. Кількість людей, що знали про нас, росла, як гриби після дощу.

Білл зайшов на кухню з отетерілим виразом обличчя. Першими його словами були такі:

— Як же хто-б-це-в-біса-не-був дізнався, що ти взагалі тут?

— Це було моє запитання, — відказав я. — Придумай інше.

— Гаразд. Але якщо він і справді щось надумає, ти дійсно підеш?

— Звичайно. Я запропонував це, бо щиро хочу зустрітися з цим типом.

— Як ти сам зауважив, небезпека може іти саме від нього.

— Як на мене, жодних проблем. Він же і сам опиниться у значній небезпеці.

— Не подобається мені це все.

— Та я і сам не в захваті. Але кращої пропозиції поки що нема.

— Ну гаразд, тобі вирішувати. Шкода, що немає іншого способу знайти його раніше.

— Я також про це подумав.

— Слухай, а може, трохи спровокуємо його?

— Як?

— Його голос здавався трохи знервованим, і я не думаю, що твоя ідея йому сподобалася більше, ніж мені. Пропоную, щоб нас не було вдома, коли він зателефонує знову. Нехай не думає, що ти просто сидиш і чекаєш, коли ж задзеленчить телефон. Нехай трішки похвилюється. Вберися в чистий одяг, і ми на кілька годин повіємося до заміського клубу. Це краще, ніж просто нишпорити холодильником.

— Чудова ідея, — погодився я. — Колись я планував влаштувати собі канікули. А заміський клуб — найкраще місце для відпочинку. Звучить класно.

* * *

Витягнувши все необхідне з Тіні, я освіжив гардероб, підстриг бороду, узяв душ та одягнувся. Ми поїхали в клуб і неквапливо повечеряли на терасі. То був гарний вечір, духмяний і зоряний, а