Мирослава Горностаєва - Атарінья

class="p">донька. Синда Келеборн – так звали доріатця – був не в захваті від цієї подорожі. Згодом

Келебріан зізналася мені, що її мати пішла за військом проти волі чоловіка, та ще й взяла

з собою її, на ту пору ще зовсім юну еllet. Злощасний Синда, миролюбний від

народження (Келеборн бо не брав участи в жодній битві, як зрештою, і більшість вцілілих

39

доріатців) змушений був супроводжувати жону і доньку до ангбандських мурів… На

Феанорінгів він взагалі дивитися не міг, а Артаніс (я говорив, здається, що вона не

любить свого синдарського назвиська) на коротких перепочинках пропадала в нашій

частині табору.

Взагалі, у Майтімо збиралися всі, хто зостався в живих з нолдорської знаті… О, як же їх

було мало… Майтімо, Макалауре, Келебрімбор – Перший дім, Ерейніон, його сестра

Ерніс та ми з Ельросом – Другий Дім (старше покоління Другого Дому загинуло все), Артаніс та Келебріан – Третій Дім… Чвари та суперечки було забуто – ми нині були

одним.

Анфаугліт – Випалений Степ… За літа, що минули від Дагор Браголлах, він покрився

травичкою, зеленою, тендітною, несміливою… Ми неслися вперед… Земля тремтіла під

ногами, розгойдувалась, мов палуба корабля… Ще одна ороча зграя, і кіннота просто з

маршу розгортається для атаки… Меч у мене в руках… Я – нищитель, я – месник за тих, кого не знав, але кого встиг полюбити… Прорвалися… І Майтімо кричить до похмурого

неба ім’я Фіндекано, котрий загинув тут, десь тут…

Ельронд урвав оповідь. Затулив руками обличчя…

- Ми спізнились, - мовив глухо, - це була не наша битва… Ми, Нолдор, котрі пішли за

Феанаро, мусили лише гинути – від зброї, тортур і горя… Ми не мали перемагати – за

нас це зробили інші… Ті, хто не наважився вирушити з Валінору, отримали перемогу

– плід наших півтисячолітніх зусиль. Бо вони були слухняними… Ми прибули до Дор

Даеделоту вже опісля взяття Ангбанду…

- Це Майтімо говорив тобі ці слова? – обережно спитала Нерданель.

- Ні, не він…, - сказав Ельронд, - о, так, я дитя перед вами, і перед ними… Не мені б

таке казати. Я народився в Гаванях, а не у Тіріоні, я не плив на кораблях, відбитих у

Телері, не палив ті кораблі у Лосгарі, не йшов по кризі Гелькараске… Але ж

ненько… Він же міг попередити…

- Хто він?

- Еонве, - видихнув Ельронд трохи не ненависно, - у них були орли… І палантири… У

нас був палантир – на Амон - Еребі та у князя Кірдана. Ми встигли б, якби виступили

раніше, всього лишень на кілька днів…

Коли ми прибули – все було уже скінчено. Ми розбили табір – неподалік табору

звитяжного війська. Ерейніон пішов до князя Фінарфіна – тут його звуть Арафінве.

Разом з Артаніс…

Ясна річ, що їх було добре прийнято, і важко собі уявити радість Арафінве, котрий

вже не сподівався зустрітися з донькою. Князь Тіріону, Великий Князь Нолдор, прийняв і нас усіх – те, що зосталося від нолдорської знаті. Від нього ми з Ельросом

довідалися, що наші батьки живі, що мати зосталася у Валінорі, а батько Еаренділь

тут, що він є героєм, переможцем дракона Анкалагона…

Моргота взяли у полон, Ельдар ходили дивитись на нього, особливо ті, хто народився

в Ендоре і не міг бачити Валу Мелькора. Майтімо повагався, а тоді вони з Маглором

пішли самі і повели нас. Закутий у кайдани та нашийник велет справив на мене

враження – це дійсно був згусток зла, але зла, яке притягувало і заворожувало. Він

пізнав Маедроса, ще б пак… І сказав…

- Оті слова? – спитала Нерданель сумно.

- Оті слова… А потім засміявся так, що у мене трохи не заклало вуха, і спитав у

Маедроса: «Зловтішаєшся, ельфеня? Дивись уважно, Майтімо, можливо тобі нині

перестануть снитись мої підвали. Однак є одна річ, яка тобі завжди нагадуватиме про

мене – тавро раба на твоїх грудях».

Майтімо не відповів. Він стояв, неначе прислухався до чогось в глибинах свого духу.

А тоді усміхнувся своїм ніжним усміхом, обійняв мене за плече лівицею і повів геть.

40

Ви не повірите, ненько, але я відчув, так відчув Морготову злобу… Щось у поведінці

Майтімо так роздратувало божественного бранця, що він аж загарчав від люті.

- О, він є жахливим, - ледве вимовив я опісля, - князь Фінголфін був великим воїном, якщо наважився викликати на двобій оце… Але ви його розсердили, Моргота… Чим, аtarinya?

- Тим, що не зловтішався, - відповів Майтімо спроквола, - у мене немає жалості до

цієї… істоти, але немає і зловтіхи.

А земля продовжувала тремтіти, гори гриміли обвалами, а якось, опісля чергового

землетрусу неподалік запахло морем…

Море… Воно підступило