Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

прослизаю між руками Ріка й притуляюся до його грудей. Щось подібне мені вже доводилося переживати, але без холодного душу. Ноги у воді, мокре обличчя — навіть моя водостійка туш не витримає цього. Рік кладе мої руки на кріплення. Я відчуваю його поряд. Мені важко зосередитися на завданні. Нас заливає водою. Він кричить мені на вухо:

— Схопи руками навколо труби й тисни щосили. Я зараз приберу свої, і ти відчуєш напір води. Ти готова?

Знову киваю головою. Його підборіддя біля моєї щоки, вода тече на нас зверху. Як ми дійшли до цього? Я дивно почуваюся. Хочу повернутися, забути про воду й поцілувати його. Рікові руки обіймають мене під потоком води. Вона дзюркоче й заливає нас. У мене все пливе перед очима. Він каже:

— Обережно, я зараз відійду. Не хвилюйся, це ненадовго.

Він повільно забирає руки, його тіло також віддаляється. Я заплющую очі. Він вилазить із ванни й покидає кімнату. Я сама під крижаним душем. Напевно, метал заіржавів, тому що під руками відчуваю, як потріскує кран гарячої води. Вода більше не тече. І тут усвідомлюю, що моя сукня геть мокра та практично прозора — і це саме тоді, коли я вперше в житті не одягла бюстгальтер.

Двері у ванну кімнату відчиняються. Зайшов Рік, теж весь мокрий, сорочка прилипла до тіла. Він із біса гарно виглядає. Сподіваюся, я на нього справила таке саме враження… Як дурепа, я стою у ванні, не знаючи, що маю робити, окрім того, що витріщатися.

— Ти, мабуть, змерзла, — каже він і квапливо дістає рушник із шафи.

Він допомагає мені вилізти з ванни, розгортає рушник і кладе його мені на плечі. Ніжно торкається моєї спини. Він знову навпроти мене, обличчям стікає вода. Обожнюю, коли в нього розтріпане мокре волосся. Він говорить, а в мене слова застрягли в горлі.

— Дякую тобі. Цього вечора нам обом пощастило. Якби нас не було тут, коли зірвало кран, то наслідки були би плачевними: вода залила б сусідів поверхом нижче…

Першого нашого вечора ми пережили і вибух, і потоп. Якщо це знаки, то навіть не здогадуюсь, що вони можуть означати. Продовжую стояти мовчки. Думаю, що перебуваю в шоковому стані. І це не через холодну воду, зіпсутий вечір, мокру сукню чи соски, які виступають із-під неї, а через Ріка.

Він бере рушник і починає витирати обличчя. Йому весело:

— Таке враження, що хтось вирішив нам ускладнити життя цього вечора. Але ж ми не дозволимо йому це зробити. Потрібно ще з'їсти торт. Хочеш піти до себе перевдягнутися?

Навіть мови не може бути, щоб залишити його на п’ять хвилин. Думаю, що він помітив це в моїх очах.

— Можу запропонувати тобі свій одяг.

Я погано себе контролюю, думаю, що киваю. Він веде мене до кімнати. Дістає шорти й теплу сорочку.

— Ти перевдягайся, а я піду повибираю трішки воду. Думаю, ми вже заплатили данину нещасному випадку й решта вечора мине спокійно…

Він виходить і причиняє двері. Я все ще мовчу. Знімаю сукню і стою зовсім гола посеред його кімнати.

Ми щось неправильно зробили. Уявляю Жеральдін на своєму місці. І котів. Перша точно не проґавила б нагоди, а другі повтікали б через воду. Його сорочка надзвичайно зручна. Але ж тут навіть дзеркала нема, щоб подивитися, як я виглядаю в його одязі. Тільки б туш не потекла… Я повертаюся до вітальні. Він, з голим торсом, ще у ванній, вимочує воду рушниками.

— Цього разу доведеться поміняти водонагрівач. А доти не варто вмикати воду… Гадаєш, я можу звернутися по допомогу до Ксав’є?

«Ти можеш також більше не вмикати воду й приходити митися до мене. Можеш навіть жити в мене, якщо хочеш».

— Я певна, що він погодиться тобі допомогти. До того ж, здається, ви добре порозумілися.

Він підводиться. Наближається до мене. Я збентежена. Але він усього лише каже:

— Думаю, мені теж варто змінити одяг…

Ми знову за столом, їмо мою першу заробітну плату, не наважуючись подивитися одне на одного. Як слід поводитися за такої ситуації? Я не можу викинути з голови образ його мокрого торсу. Якщо те, що розповідають про хлопців, правда, то його мають бентежити спогади про мої груди, які прозирають крізь мокру сукню.

— Дуже смачний торт, — каже він, нарешті подивившись на мене.

Я посміхаюся йому так, як ніколи ні до кого не посміхалася.

28

Ми попрощалися близько першої години ночі. Про все говорили, окрім як про нього. У мить прощання не вагаючись поцілували одне одного в щоки. Я ледь стрималася, щоб не обійняти його однією рукою за шию. Він був бездоганний. Усе було бездоганним. Вибух, потоп, його погляди, його шкіра. Я навшпиньках спустилася, одягнена в його речі та з мокрою сукнею в поліетиленовому пакеті.

Дивно було повертатися до своєї квартири, у якій усе ще смерділо і де його не було. Я лягла в його одязі, але не могла заснути. Намагалася придумати, як не віддавати йому речей. Можу організувати пограбування й сказати, що в мене їх викрали. Або сказати, що після прання вивісила їх сушитися за вікном, але сороки все пошматували. Я втратила розум. Може, просто залягти на дно й чекати, поки він надішле рекомендований лист із повідомленням про вручення з вимогою все повернути?

Я, мабуть, заснула за годину до того, як пролунав будильник. Тож зрозуміло, що ефективність моєї роботи в банку була відносною. Ранок минув наче в невагомості, у думках вирували спогади про Ріка: то він агент спеціального призначення під час вибуху комп'ютера, то він стоїть переді мною в мокрій сорочці. Одним словом, завжди він.

Дивно, що сьогодні, незважаючи на мій водночас жалюгідний і замріяний вигляд, Жеральдін не запитала мене, як я провела вечір. Хоча цього разу було би про що розповісти.

Повертаючись із банку, я зайшла в пекарню. Мадам Бержеро відвела мене вбік.

— У тебе стомлений вигляд, Жулі.

— Вчора ввечері прорвало кран у будинку.

— Знаєш, я добре все зважила, тож, якщо ти можеш розпочати у вівторок двадцять другого числа, було б добре.

— За тиждень?

— Сподіваюся, що я не заскочила тебе зненацька.

— Ні, усе гаразд. Не хвилюйтеся.

«Мені лише потрібно перед цим трішки виспатися…»

Отже, я закінчую в банку в п’ятницю і розпочинаю в пекарні у вівторок. На цей раз вибору немає: потрібно розповісти батькам.

Ви, поза сумнівом, вважатимете мене безвідповідальною, але коли я вийшла з крамниці, то думала