Жан-Крістоф Гранже - Багряні ріки

місцевий і загинув у автомобільній аварії. Може, його поклали до лікарні в котромусь із сусідніх містечок, а поховали тут, бо так було найзручніше. Може, його мати досі живе тут, але під іншим прізвищем. Може…

— Я розмовляв із цвинтарним сторожем. За могилою хтось старанно доглядає, але сторож жодного разу нікого не бачив.

Крозьє нічого не відповів. Він висунув шухляду свого металевого стола, дістав звідти пляшку зі спиртним золотавого кольору й одним рухом налив собі трохи.

— Якщо ми не знайдемо цієї родини, як можна дістати дозвіл на огляд гробівця? — запитав Карім.

— Ніяк.

— У такому разі дозвольте мені розшукати батьків хлопчика.

— А біла машина? А збір слідів на цвинтарі?

— У нас скоро буде підмога з кримінальної поліції. Вони чудово з цим впораються. Дайте мені кілька годин, комісаре! Я хочу провести цю частину розслідування. Сам-один.

Крозьє підняв чарку перед Карімом.

— Будеш?

Карім заперечно мотнув головою. Комісар одним духом вихилив чарку й прицмокнув язиком.

— Маєш часу до шостої. Звіт щоб лежав на столі.

Араб, порипуючи шкірянкою, вибіг із кабінету.

18

Карім зателефонував директорці школи імені Жана Жореса, щоб дізнатися, чи вдалося жінці роздобути якусь інформацію про Жюда Ітеро в місцевому комітеті освіти. Директорка відказала, що довідатися нічого не змогла: жодного запису, жодної згадки в архівах усього департаменту. «Може, ви на хибному шляху, — наважилася заявити вона. — Цей хлопчик, якого ви шукаєте, міг і не жити в нашому департаменті».

Карім поклав слухавку й поглянув на годинник. Пів на другу. Він поклав собі дві години на те, щоб відвідати інші школи й переглянути списки класів, які відповідали вікові хлопчика.

Він упорався менш ніж за годину, але ніде не знайшов ані найменшого сліду Жюда Ітеро. Карім знову подався до школи імені Жана Жореса: поки він рився в архівах, йому дещо спало на думку. Жінка з великими очима зустріла його, чимось схвильована:

— Я ще для вас дещо зробила, лейтенанте!

— Справді?

— Я розшукала імена й адреси вчителів, які працювали тут у роки, що вас цікавлять.

— І що?

— Нам знову не пощастило. Колишня директорка вже на пенсії.

— Жюдові було дев’ять років у вісімдесят першому й десять у вісімдесят другому. Чи можемо ми дізнатися вчительок цих класів?

Жінка поринула у свої записи.

— Авжеж, можемо. Тим паче, як виявляється, перший середній у вісімдесят першому й другий середній у вісімдесят другому мали ту саму виховательку. Так часто трапляється, що вчитель «переходить» до наступного класу разом зі своїми учнями…

— Де тепер ця вчителька?

— Я не знаю. Вона пішла зі школи після закінчення навчального року у вісімдесят другому.

Карім лайнувся крізь зуби. Директорка прибрала серйозного виразу.

— Я ось теж трохи подумала над цим усім і зрозуміла, що ми забули про одну річ.

— Яку саме?

— Шкільні світлини. Знаєте, ми ж зберігаємо в себе фотографії кожної дитини. З усіх класів.

Лейтенант закусив губу: і як він міг про це не подумати?

— Я пішла подивитися на наші фотоархіви, — вела далі директорка. — Уявіть собі, знімки потрібних класів також викрадено! Неймовірно…

Зненацька у голові поліціянта, наче спалах блискавки, сяйнула здогадка. Він згадав порожню овальну рамку на надгробній плиті й збагнув, що хтось «стер» хлопчика, викравши його ім’я й обличчя.

— Чому ви усміхаєтеся? — здивовано запитала жінка.

— Даруйте мені, — відказав Карім. — Я вже давно чекаю на таку справу, розумієте? — Лейтенант помовчав якусь хвилю, щоб зосередитися знову. — Мені теж дещо спало на думку. Ви зберігаєте класні щоденники з минулих років?

— Класні щоденники?

— У мої часи в кожному класі був такий щоденник, щось на кшталт журналу, куди записували, хто з учнів відсутній і що задали на наступний день…

— У нас теж такі є.

— Ви їх зберігаєте?

— Так. Але в цих журналах немає списків учнів.

— Я знаю. Зате там є прізвища учнів, які пропускали навчання.

Жінка аж просяяла, а її очі заблищали, наче два люстерка.

— Ви сподіваєтеся, що Жюд якогось дня був відсутнім?

— Насамперед я сподіваюся, що зловмисникам не навідалася до голови та сама думка, що й мені.

Директорка відчинила знову скляну шафку, де зберігалися архіви. Карім провів пальцем по темно-зелених корінцях течок і відшукав журнали за відповідні роки. Утім, на нього чекало чергове розчарування: ім’я Жюд Ітеро не згадувалося жодного разу.

Вочевидь поліціянт справді пішов хибним шляхом: попри його глибоке переконання, нічого не вказувало на те, що хлопчик учився в цій школі. Проте Карім далі вперто гортав сторінки журналу, сподіваючись натрапити бодай на якусь дрібничку, котра підтвердила б, що він на правильній дорозі.

І раптом він таки побачив цей знак. Побачив завдяки нумерації, проставленій круглястим дитячим почерком у правому верхньому кутку кожної сторінки. Кількох сторінок бракувало. Поліціянт розгорнув ширше щоденник другого середнього класу й виявив усередині промовисті обривки паперу. Вирвані були сторінки з 8 по 15 червня 1982 року. Ці дати, наче лещата, затиснули між собою шматочок небуття. Карімові здалося, що він «бачить» на відсутніх сторінках написане тим самим круглястим почерком ім’я хлопчика…

— Дайте мені телефонний довідник, — пробурмотів лейтенант до жінки.

Кілька хвилин потому Карім уже обдзвонював одного за одним усіх сарзакських лікарів. У голові стугоніла впевненість: з 8 по 15 червня 1982 року Жюд Ітеро пропустив школу. Вочевидь через хворобу.

Він розпитав усіх лікарів, прохаючи їх звірятися з картотеками й щоразу називаючи по літерах ім’я хлопчика. Жоден із них не пригадував такого пацієнта. Поліціянт вилаявся й кинувся надзвонювати в сусідні містечка: Кайяк, Тьермон, Валюк. Нарешті в Камбюзі, за тридцять кілометрів від Сарзака, один із лікарів безпристрасним голосом відповів:

— Жюд Ітеро? Так, звісно. Я дуже добре пам’ятаю той випадок.

Карім не йняв віри своїм вухам.

— Дуже добре пам’ятаєте? Чотирнадцять років по тому?

— Приїжджайте до мене. Я все вам поясню.

19

Лікар Стефан Масе являв собою осучаснену елегантну версію типового сільського лікаря. Обвітрене обличчя, білі руки з довгими пальцями, дорогий костюм — досконалий образ чуйного й готового щомиті прийти на допомогу ескулапа, з витонченим смаком і бюргерською солідністю. Карім з першого погляду зненавидів цього чоловіка і його люб’язні манери. Часом молодий араб сам лякався тій масі лютощів, які відколювалися від нього, наче айсберги в Беринговому морі.

Він присів на краєчок фотеля, не скидаючи своєї шкірянки. Між ним і лікарем стояв робочий стіл із лакованого дерева. Кілька дрібничок, мабуть, недешевих, комп’ютер, фармацевтичний довідник… Кабінет було опорядковано просто, але зі смаком.

— Розповідайте, лікарю! — без жодного вступу звелів Карім.

— Чи